Щоб скоротати час, я запропонував сусіду в камері пограти в гру, що називалася «вгадай героя». Одному гравцеві потрібно було загадати певного персонажа з фільму чи мультсеріалу, а іншому ‒ шляхом односкладових запитань впізнати задуманого героя. Відповідями на питання могли бути лише «так» і «ні».
Запам'яталося, як Максим загадав мені Сеньйора Помідора з «Пригод Чиполліно» італійського письменника Джанні Родарі. Я довго не міг збагнути, що для мене був задуманий персонаж, який є живим овочем, що балакає... І весь час, поки я допитувався відгадки, за дверима стояв охоронець і, м'яко кажучи, дивувався від того, що чув. Про це прослуховування ми дізналися, тільки коли за дверима хтось в істериці пирснув, та у вічку з'явилася рожева морда, усміхнена на тридцять два зуби, й крикнула крізь сміх, що ми наркомани... Ми розділили настрій вертухая. Все-таки ситуація вийшла кумедна. Ми були двома простими хлопцями, нам було весело й час летів швидше...
Вогкість породжує цвіль, а цвіль породжує туберкульоз. Не складно здогадатися, що такий стан внутрішніх приміщень не могли не помічати співробітники слідчого ізолятора
Я лежав на нижньому ліжку й поглядав на цвіль, що розростається кущами на стелі та стінах. Історія її виникнення була досить прозаїчна. Над нашою камерою був поверх із малолітніми в'язнями, які теж розважали одне одного, як могли. Якось раз їм захотілося поплавати в басейні. Цілий тиждень вони збирали хліб і в один прекрасний день вирізані м'якушки перетворили на глину ‒ свого роду будівельний матеріал, яким зашпаклювали всі отвори й дірки, куди могла йти вода. Двері поставили на розпірки й піддали тій же процедурі. Увімкнули воду, вирвали трубу й почали чекати. Хлопці домоглися своєї мети ‒ їх пляжний сезон був відкритий... Проблема в тому, що вогкість породжує цвіль, а цвіль породжує туберкульоз. Саме ця смертельна паличка дозріває в густій порослі отруйного моху. Не складно здогадатися, що такий стан внутрішніх приміщень не могли не помічати співробітники слідчого ізолятора. Звичайно, вони знали й допускали розростання цієї зарази. І навмисне розміщували там неугодних їм арештантів.
Рано-вранці з коридору долинали мірні кроки охоронців і брязкання тюремних ключів. Нявчали кішки ‒ монотонне багатоголосе завивання. Я був здивований. Побачивши мої очі, товариш по нещастю розповів про те, що в більшості камер арештанти тримають ручних котів. Таке собі благо цивілізації, душевна радість. Усе це здавалося нереальним. Особливо з огляду на те, що в більшості випадків за залізними дверима нявчали самі ув'язнені...
Я перебував в очікуванні. Головне завдання на день ‒ добути сім-карту. За сніданком, який я вже й сам не брав, знаючи, що за диво може мене там чекати, поговорити з баландером не вийшло, адже до нього раптово приставили конвоїра. Варто було дотерпіти до обіду й спробувати удачу. Але ні на денній, ні на вечірній роздачі їжі перемовитися й слівцем не виходило. Відбувалося щось дивне.
Було нудно, і я стояв біля дверей і підглядав за тим, що відбувається в коридорі через вічко, що закривається. Його геть вибили попередні мешканці. Коридором почали водити в кімнату чергового один за одним ув'язнених. Першим пройшов величезний хлопець із перебинтованою головою в майці, шортах, шкарпетках і гумових капцях. Як розповів співкамерник, його перевели до Сімферопольського слідчого ізолятора з такої ж установи, але в Керчі. Після приїзду його відвели до камери на сорок людей. Там хтось із ув'язнених дізнався, що ця людина досить-таки небідна, і його почали бити.
Били виламаними від ліжка залізними пластинами по руках і ногах. Тримали за руки й ноги, розтягуючи на підлозі, стрибали йому на живіт
Били виламаними від ліжка залізними пластинами по руках і ногах. Тримали за руки й ноги, розтягуючи на підлозі, стрибали йому на живіт. Вимога була одна ‒ зателефонувати дружині та сказати, що терміново потребує грошей на операцію й ліки, адже в нього стався інсульт. Цей хлопець був професійним боксером, але й не намагався відбиватися. Він говорив під час зустрічей із арештантами, що не було ніякого сенсу, що таких здорових хлопців він у житті не бачив, хоч і сам був не менш ніж два метри зросту. Просив лише не бити в голову, бо там металева пластина. Після прохання отримував удар саме в те місце. Коли в одній камері втомлювалися його бити, то тіло за руки перетягували до іншої камери по підлозі, де тривало те саме дійство. Він так і не зателефонував. У спецблок його перевели для його ж безпеки ‒ заліковувати рани...
Після перебинтованого боксера коридором повели наступного арештанта. У моїй ситуації ‒ після всього пережитого й побаченого за останні дні ‒ вже складно було випробувати здивування, але це був справжній шок. Я побачив знайоме мені обличчя. Повз ішов син Мустафи Джемілєва. Людини-легенди. Легендарного борця за свободу свого народу. Неймовірно виснажений: худий, із запалими вилицями, голений наголо й абсолютно пригнічений. За його зовнішнім виглядом було зрозуміло, що на нього чинять величезний моральний і фізичний тиск. Миттєво я почав розпитувати сусіда про ув'язненого, який пройшов до кімнати для допиту. Мені важливо було знати, що з ним і як він тут тримається, як до нього ставляться.
І те, що я почув, не додало мені оптимізму...
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут.
