Доступність посилання

ТОП новини

Володимир Буковський: «Якщо посадили – потрібно витягувати»


Володимир Буковський
Володимир Буковський

Вперше цей матеріал був опублікований 30 грудня 2017 року.

Радянський дисидент, правозахисник і письменник Володимир Буковський помер в Великобританії на 77 році життя. У нього зупинилося серце в лікарні в Кембриджі. ​Віршик про нього («Обміняли хулігана на Луїса Корвалана. Де б знайти таку б...ь, щоб на Брежнєва змінювати») наприкінці 1970-х знали всі він став частиною радянського фольклору.

Володимир Буковський – син письменника й журналіста Костянтина Буковського – народився 30 грудня 1942 року в евакуації в башкирському Белебеї. Після закінчення школи вступив на біолого-грунтовий факультет Московського державного університету. 1960 року разом з однодумцями Володимир став одним з організаторів зборів молоді біля пам'ятника Маяковському. Після арештів кількох активістів у Буковського провели обшук, після чого він виїхав у геологічну експедицію, де провів півроку.

1963 року Володимира вперше заарештували. Причиною стало виготовлення двох фотокопій книги Мілована Джіласа «Новий клас», забороненої в СРСР. Юнака визнали неосудним і відправили на примусове лікування до Ленінградської спецпсихлікарні. Тут він познайомився з опальним генералом Петром Григоренко, а згодом ввів його до дисидентського кола. На свободу Буковський вийшов у лютому 1965 року.

Зліва направо: Айше Сеїтмуратова, Зінаїда й Петро Григоренки, Володимир Буковський, Надія Світлична (архівне фото)
Зліва направо: Айше Сеїтмуратова, Зінаїда й Петро Григоренки, Володимир Буковський, Надія Світлична (архівне фото)

У грудні 1965 року Буковського затримали й насильно госпіталізували в Люберецькій психіатричній лікарні – як одного з організаторів «мітингу гласності» на захист письменників Андрія Синявського та Юлія Даніеля. Потім Володимира направили до Інституту імені Сербського, де він пробув вісім місяців. Буковського звільнили в серпні 1966 року – завдяки кампанії на Заході на його підтримку.

У січні 1967 року Буковського заарештували втретє – після демонстрації протесту проти арешту Юрія Галанскова й Олександра Гінзбурга. Вирок – три роки таборів за статтею за активну участь у групових діях, що порушують громадський порядок. Після повернення з табору в січні 1970 року працював літературним секретарем. Продовжував дисидентську діяльність і в березні 1971 року був заарештований вчетверте.

За «антирадянську агітацію і пропаганду» його засудили до семи років ув'язнення

Процес над Буковським відбувся 5 січня 1972 року в Московському міському суді. За «антирадянську агітацію і пропаганду» його засудили до семи років ув'язнення (два роки таборів і п'ять років заслання). Термін він відбував у Володимирській тюрмі та в приміських політичних таборах. 18 грудня 1976 року Буковського обміняли на лідера Комуністичної партії Чилі Луїса Корвалана.

Уже багато років Володимир Буковський живе у Великобританії. Він закінчив біологічний факультет Кембриджського університету (як вчений-дослідник займався нейрофізіологією), писав книги, читав лекції. 2007 року висувався кандидатом у президенти Росії, але його кандидатуру не зареєстрував ЦВК.

Ми зустрілися з Володимиром Костянтиновичем у Гурзуфі, куди в травні 2012 року він приїхав на «Кримський форум» на запрошення Меджлісу кримськотатарського народу. Тут разом із давніми соратниками по дисидентському й кримськотатарському руху обговорювали поточну ситуацію в Україні, Криму й проблеми кримськотатарського народу.

Тоді ж відбулося інтерв'ю з Володимиром Костянтиновичем. Говорили багато про що – про його дитинство, початок дисидентської діяльності, про те, що таке «каральна психіатрія», і звісно, не обійшли увагою питання, як його – «простого хулігана, обміняли на Луїса Корвалана». Наводимо фрагменти з цього інтерв'ю.

– У 1960-х роках спостерігався підйом кримськотатарського національного руху. Ви тоді вже знали про кримськотатарську проблему?

– Так, звісно. У цей період я познайомив генерала Григоренка з нашими активістами, а він нас – з кримськотатарською проблемою, до якої долучився завдяки письменникам Олексію Костеріну та Сергію Писарєву. Вони почали піднімати кампанію на підтримку кримських татар, і ми їм допомагали, звісно.

У цей період вся Москва гула – треба було ховати кримських татар

Наприклад, кримські татари приїжджали до 18 травня, щоб зустрітися з керівництвом країни або провести акцію протесту в Москві. Це була ціла операція. Органи намагалися цього не допустити. Тих, хто добирався, ховали наші – по квартирах, дачах. І в цей період, я добре пам'ятаю, вся Москва гула – треба було ховати кримських татар.

Чи не вся Москва, напевно?

– Так, звісно, не вся – наше коло інакомислячих. Головне було – щоб КДБ не знайшли їх.

Були політичні процеси кримських татар, які я знав. Того ж Мустафи Джемілєва.

– Тобто проблема кримських татар була вам добре відома?

– Звісно. Це була перша національна проблема, про яку ми дізналися. Потім були німці, євреї-відмовники.

– У вас були суперечки, різночитання в питанні прав людини й прав національностей? Як це співвідносилося?

– У нашому колі не було. А ось, наприклад, у євреїв-відмовників була течія, яка ввжала, що не потрібно змішувати їхні національні проблеми з загальнодемократичними...

– Серед кримських татар деякі активісти теж так вважали.

– Було таке. Мені розповідав про це Мустафа Джемілєв. Але це не мало успіху. Адже у нас була спільна справа... Один одному треба було допомагати. Ми вважали, що якщо когось посадили – потрібно витягувати.

КДБ могло будь-кого зламати?

Люди ламалися не від того, що було нестерпно, а від страху

– Ні, не будь-кого. Вони могли, звісно, вбити, але зламати могли не кожного. Вони випробовували всі методи. І хімію пробували. Слідчий викликав мене якось під вечір на допит. «Вам кави зробити?» – питає. Я тільки один ковток зробив, і через хвилину якийсь стан плаксивості, мені не властивий, на мене найшов. Явно хімія... Я зрозумів, що мені потрібно озлитися, щоб переломити цю емоцію. І я став матюкатися. Він на мене подивився мовчки, викликав охорону й каже: «Вивести».

Люди ламалися не від того, що було нестерпно, а від страху.

А ви не боялися?

– А чого боятися? Убити могли всюди... Люди самі себе психологічно готували до того, щоб зламатися...

Як відбувався ваш обмін? Ви знали про те, що він готувався?

– Ні-ні. Я сидів у Володимирі... У мене й гадки не було, що мене хтось звільнятиме. Те, що відбувається велика кампанія – я знав. Один молодий наглядач взяв функцію мене інформувати... Так-так, завжди були такі люди, які допомагали. Але такі речі ніде не публікувалися.

Черговому кажу: «Нікуди не піду без чобіт». А він на мене так жалісливо дивиться й каже: «Та не потрібні вам більше чоботи»

Звичайний був ранковий підйом. Це був грудень 1976 року, здається 16 грудня. Мені кажуть: «Виходьте з речами». З речами може бути куди завгодно – і в карцер, і на етап, і до іншої камери… Ведуть до етапної камери, я розумію, що етап. А я напередодні здав чоботи до ремонту. Тільки взяли – і раптом на етап.

Стукаю: «Давай чоботи». Півгодини проходить. Нема чобіт. «Давай чоботи». І вже мене ведуть на вахту. Я в повній люті. Черговому кажу: «Нікуди не піду без чобіт». А він на мене так жалісливо дивиться й каже: «Та не потрібні вам більше чоботи». (Сміється)

І тут у мене щось йокнуло всередині – думаю, вб'ють, напевно, по дорозі... Але ні. Приїхали до Лефортовської в'язниці КДБ у Москві. Я заспокоївся – рідне місце. Принесли цивільний одяг – хороший французький костюм, шкарпетки, черевики, краватка, капелюх. Я думаю: «Нічого собі, одяг». Тут мене ззаду в наручники. Знову воронок, дванадцять загадкових людей. Всі мовчать. Їдемо годину-півтори. Я подумав, може якась міжнародна комісія приїхала й зажадали показати мене. Нарешті розумію, що ми виїхали з Москви. Раптом чую – рев моторів. І тут я зрозумів – за кордон... Незадовго до цього Солженіцина висилали. Це був військовий аеродром, де у них були урядові літаки...

Уже під час польоту якийсь помічник Андропова сказав мені: «Я уповноважений заявити, що вас видворяють із території Радянського Союзу. Термін ув’язнення не скасовується, громадянства ви не втрачаєте».

– Ви про Луїса Корвалана не знали тоді?

– Я не знав, але мама, виявляється, знала. Якийсь начальник гебешний їй сказав про це напередодні й додав, щоб вона нікому не говорила. Дурна людина. Вона, звісно, тут же подзвонила Сахарову. Мене привезли до Швейцарії, в Цюріх. Літак був оточений.

Обмін був простий. Три посла – радянський, чилійський та американський – на своїх автомобілях. Чилієць забрав Корвалана до себе, нас забрав радянський посол, американець забрав Корвалана й доставив на борт радянського літака, а потім забрав мене й доставив до аеропорту.

Кримськотатарський національний рух був масовим, але не мав яскраво виражених лідерів, хоча були моральні авторитети. А як було з дисидентським рухом?

– У нас теж не було лідерів – був «бджолиний вулик», де кожен знав, що він повинен робити. Тому що інший цього зробити не міг. Мене ніхто не змушував збирати матеріали про каральну психіатрію… Я сам обрав це, тому що вже там був, знав, що це таке, знав, які персоналії в цій справі замішані... Петра Григоренка ніхто не змушував займатися кримськими татарами – але ось так вийшло...

Нас було приблизно дві тисячі чоловік на величезну імперію, і нічого вони з нами зробити не змогли

У нас не було лідерів, структур. Це пояснювалося ще й умовами, тому що організація – це ще одна стаття... Але справа навіть не в цьому – виявилося, що це одна з ефективних форм роботи – чим менше організації, тим більше роботи. Нас було всього на величезну імперію приблизно дві тисячі чоловік (я не кажу про національні рухи), і нічого вони з нами зробити не змогли. Так тривало роками...

«Жменька беззбройних людей», як ви писали?

– Абсолютно... Це форма дуже розумна... Як у природі – адже в природі немає начальників.

XS
SM
MD
LG