(Попередній блог ‒ тут)
У якийсь із однаково безликих днів до моєї виправної колонії в місті Сиктивкар приїхав адвокат. Дістатися сюди, відшукати дорогу, вистояти чергу, щоб отримати дозвіл на відвідування підзахисного, ‒ це цілий подвиг, впоратися з яким складно було б, напевно, навіть могутньому Геркулесу.
Через віддаленість колонії наші зустрічі з адвокатом були нечастими, а тому й дуже значущими. Вони були єдиною можливістю обмінятися інформацією, питаннями і переживаннями. Сподіванням на краще, вітром свободи і звісткою з дому.
Сподіватися було, звичайно, нерозумно ‒ про що й говорив мій захисник. Але надія ‒ це те, чого не можна позбутися, це почуття проривається з грудей назовні і є справжнісіньким двигуном, який змушує йти на ризик і робити карколомні речі для простого обивателя.
Надія ‒ це те, чого не можна позбутися, це почуття проривається з грудей назовні
Не стану приховувати, що відразу ж став скаржитися на всі свої проблеми. У момент, коли дійшов до виразок, адвокат попросив зняти верхній одяг і показати рани ‒ щоб він переконався, що я не перебільшую і не прикрашаю дійсність. Я тоді ходив із палицею, прив'язував її від спини до ліктя, щоб пахва не згиналася і гоїлося все те м'ясо, що стирчало з мого тіла. Побіліле обличчя ні про що добре не віщувало, а розповідь про те, як помер його товариш в армії, ‒ не додала оптимізму й зовсім. Виявилося, інфекція легко могла потрапити в кров ‒ і тоді вже пиши пропало. На цьому зустріч і закінчилася. Жалюгідні кілька хвилин для нас. Того, хто був у російському полоні, і адвоката, який пройшов шлях в кілька тисяч кілометрів.
Як з'ясувалося пізніше, правозахисник, побачивши мій стан, підняв величезну бурю в просторі засобів масової інформації не тільки моєї рідної України, а й майже всього світу, що згодом дало ефект.
Жодного разу більше не відвівши на огляд до місцевого «лікаря», без якихось спроб лікування, мене, нарешті, замовили на етап до лікарні. Здавалося б, треба радіти. Але ні. Це абсолютно не означало, що мене збирався хтось лікувати. Скоріше, навпаки. Але я не знав, хіба міг я про це здогадуватися, не побачивши і не відчувши на власній шкурі всі кола цього пекла? Черговий етап в гості до Люцифера.
Етапи ‒ це завжди неймовірні побоювання і ще більші сподівання. Арештанти, яких вабить у невідомість, тільки це і мають. «Прийомки», обшуки й очікування завжди одні й ті самі. Відточений сценарій, відрепетирувані дії, лише рівень зла десь більший, а десь менший. Арештанта важко здивувати, він побачив багато чого. Його емоції сховалися глибоко всередину, немов черепаха в панцир. Але все ж російські інквізитори ‒ такі вигадники, що завжди примудряються принести щось новеньке у ваше життя.
Лікарня в місті Бутово виявилася такою ж негостинною, як і все інше в колючому світі цієї варварської держави під назвою Росія. Здавалося, до хворих людей, нехай і арештантів, все ж таки має бути інше ставлення, але ж ні. Поблажок ні для кого не існує. Виняток ‒ лише прихвостні режиму, яким кидають кістки їхні господарі. Але вони зовсім іншої масті. Після довгого переїзду поїздами й «автозаками» ув'язнених тримають по десять годин на відстійниках. Ці приміщення є і туалетом, і їдальнею одночасно, що більше підходить тваринам, ніж людям. Багато часу минає в очікуванні того, щоб арештантів відвели до іншої камери подібного типу, але вже з гордою назвою ‒ палата!
Завжди так: хто злякався і піддався – програв, проявив твердість і не поступився – переміг
Витримавши ці тортури, більшість арештантів все ж таки розвели по «палатах», а ось мене чомусь повели окремо і в іншу сторону. Зупинилися ми перед місцевим туберкульозним диспансером, в якому, як розповідали ув'язнені, хворі, які розкладаються від хвороби, доживають останні свої дні. Кажуть, що такі приміщення спалюють потім, адже навіть стіни просякнуті хворобою. Чудово. В цьому ж будинку на другому поверсі були розміщені камери штрафного ізолятора, в якому розмістили і мене. Одиночна камера метр на метр і дірка в підлозі як туалет ‒ лікування так лікування. Все, про що мріяв. Люкс! Можна сказати, що пішов на поправку. Ні свіжого повітря, ні сонця, ні можливості пересуватися. Санаторій ‒ здоров'я.
Прийому в лікаря я так і не дочекався, натомість мене часто викликали до начальника безпеки цієї установи. Розмова з ним складався до неможливості примітивно й одноманітно. Він говорив: «Або ти виконуєш всі наші правила і вимоги, або призначимо тобі такі процедури, що ще довго сісти не зможеш. А якщо не будеш виконувати правила внутрішнього розпорядку, то ми сюди ОМОН заженемо, всі ШІЗО уздовж стін розтягнемо, що потім своїм говоритимеш?». Загалом, ми не домовилися, а його залякування залишилися просто словами. Воно завжди так: хто злякався і піддався ‒ програв, проявив твердість і не поступився ‒ переміг, нехай нічого і не отримавши з того, що вкрай необхідно. Всі ці виклики, звичайно, супроводжувалися пристойною порцією стресу для організму, що не могло не вплинути на стан здоров'я. Мета поїздки була виконана. Залишки імунітету знищено. Через кілька днів рано вранці за мною прийшли і відвезли назад. Вилікували.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
