Друга частина інтерв'ю з режисером, актором, директором «Кримського дому», а віднедавна – і начальником служби зв'язків зі ЗМІ 241-ї окремої бригади ЗСУ Ахтемом Сеітаблаєвим (першу частину розмови читайте тут). Сеітаблаєв розповідає Крим.Реалії про те, як записався в тероборону Києва, про свою нову картину, яка скоро побачить світ, і про те, чому він не любить фільми про війну, хоча постійно їх знімає.
– Я читала, ви вступили в територіальну оборону 25 лютого. У чергах стояли, щоб це зробити.
– Це так. Це було непросто, я вам скажу. Я народився ще в Радянському Союзі і дуже добре пам'ятаю, як важко було дістати джинси. Так записатися в ТРО в цьому плані було крутіше. У результаті я зателефонував другу, той сказав: «Ахтеме, приїжджай прямо зараз». І ми щодуху помчали.
– Чи очікували ви, що це буде так довго?
Працюють три, чотири, іноді п'ять паралельних знімальних груп. На сьогодні зняли близько 16 терабайт матеріалу
– На той момент я не думав про такі подробиці. На той момент хотілося мати в руках щось, чим ти можеш зустріти (ворога – КР). За дві години з розташування батальйону нас привезли до лісу під Гостомель. Три дні та дві ночі провели там. Потім, коли нас ротували, викликали мене до командування батальйону і сказали: «Пане Ахтеме, вас призначено пресофіцером 206 батальйону, треба розповідати про діяльність». Відтоді працюють три, чотири, іноді п'ять паралельних знімальних груп. На сьогодні зняли близько 16 терабайт матеріалу, який ми регулярно видаємо. Я гордий тим, що через десять днів після того, як мене призначили пресофіцером батальйону, фотографії наших бійців з'явилися на сторінках The New York Times, Guardian, Reuters.
Я знову і знову переконуюсь, що грамотний контент, добре зроблена робота мають свій результат. У тому числі я зараз говорю і про ворога, який вміло цим користується. Результат цього ми бачимо: більша частина населення (Росії – КР) настільки живе у міхурі, що не хоче включити мозок і зрозуміти: крім «ящика» є й інші джерела інформації. Їм, мабуть, гордо усвідомлювати: «Айфон» ми не винайшли, Марс не підкорили, «Мерседес» теж не зібрали, але можемо в око дати». Так з'ясовується, що й в око ви не можете дати!
Історія людства показує, що войовниче невігластво, яке ненавидить освічену людину, приречене на самознищення. Але, на жаль, поки щось переформатується, піде й чимала кількість хороших людей.
– Коли у соцмережах бачу ваші фотографії у військовій формі, у мене флешбеки з «Хайтарми», де ви виконували роль легендарного льотчика Амет-Хана Султана. Чи могли ви подумати, що вам, актору, доведеться колись воювати за свою країну?
Я не люблю воювати, не люблю війну, і, якщо чесно, я не люблю фільми про війну
– Ні, звичайно. Ти не можеш припустити, що це, в принципі, можливо. Як каже персонаж: всі здохнуть, а ми помремо (ймовірно, йдеться про це висловлювання Володимира Путіна – КР). Та ні, ти якраз здохнеш. Бо інакше не може бути. Він реально демон, навіть не демон. Настільки закомплексований і настільки не любить свій народ, що пускає його просто під ніж.
Я не люблю воювати, не люблю війну, і, якщо чесно, я не люблю фільми про війну. Для мене велика честь з 2014 року знати велику кількість кадрових військових і добровольців. Від жодного з них я жодного разу не чув, що в цьому є якесь захоплення. Ні.
Пам'ятаю, як приїхав на демонстрацію фільму «Кіборги»: холодний цех посеред поля, мінус 25, до фронту – два кілометри. І чоловіки стоячи дивилися фільм, і жоден не пішов. Передпрем'єрні покази розпочиналися з Маріуполя. І комбат Сухаревський – комбат морської піхоти, який зберіг клятву вірності і вийшов із Криму – пам'ятаю, вийшов із зали і йде назустріч. Він підійшов, зробив так (Сеітаблаєв прикладає руку до уявного козирка кашкета – КР) і я видихнув.
Давайте знімати кіно про війну, щоби потім не довелося воювати в реальному житті
Але давайте знімати кіно про війну, щоби потім не довелося воювати в реальному житті. Давайте вивчатимемо історію. Я підтримую постулат великої Голди Меїр, яка сказала: якщо ви хочете мати справжню, міцну країну, найоплачуванішими і найшанованішими професіями в країні мають бути вчителі, лікарі та військові. Життя свідчить, що це правда.
– Ви хоч і не любите фільми військової тематики...
– Але постійно їх знімаю (сміється – КР). 23 лютого ми практично підписали договір між моєю компанією та чудовими хлопцями зі Львова, які роблять на ютубі «Наші без Раші». Договір про комедію – своєрідний омаж у бік «Зниклої грамоти». Дуже смішний сценарій, але ще 23 лютого мені здавався з натяжкою ймовірним сценарний хід, який вони запропонували. А саме: двоє українських бійців вирушили до Москви відвезти цьому персонажу (мається на увазі Путін – КР) послання на танку. Мене дуже підбадьорив цей початок. Я пам'ятаю, як казав хлопцям: по-моєму, аж надто ваша фантазія розгулялася. А через півтора місяці ти читаєш, що жінка банкою огірків збиває дрон, фермери тягнуть танк, роми розбирають винищувач. Напиши я це в сценарії буквально в лютому, і на пітчингу в Держкіно почув би: «Ахтеме, прямо вже водевіль виходить». А життя такий драматург!
– Ви показали на рівні трейлера фільм «Мирний – 21». Коли можна побачити його прем'єру?
– Вона мала відбутися 30 квітня, на День українського прикордонника, бо ця історія побудована на документальній історії про захист Луганського прикордонного загону. Цю історію я вперше почув, коли вів програму «Хоробрі серця» і познайомився із Сергієм Дейнеком – тодішнім командиром цього загону. Перша емоція, що виникла після його розповіді – я не повірив. Я подумав, навіщо так фантазувати?
Головна тема цього фільму – довіра. Це фундаментальне поняття, система взаємин
Чому я так вирішив? Тому що 27 лютого 2014 року я був у центрі Сімферополя і бачив зовсім іншу картину: співробітники СБУ, прокуратури тощо виявлялися зрадниками. І тут на цьому тлі ти чуєш розповідь про те, як у Луганську, де за статистикою 85% жителів Луганської області в житті не були за межами області, прикордонний загін, що на 85% складається з місцевих жителів, відстояв свою частину, з гідністю вийшов, зберіг бойовий прапор, зброю.
Головна тема цього фільму – довіра. Це фундаментальне поняття, система взаємин. Неможливо жити у недовірі – ні в особистому житті, ні в професії, ні в країні. Недовіра руйнує все. І це неймовірна історія про те, що ми часто соромимося говорити: про роль особистості в історії. Зараз, маючи можливість спостерігати все зсередини, я ще раз переконуюсь: як багато залежить від того, хто наказує. І яка велика різниця між тим, хто каже: «Вперед!» і тим, хто каже: «За мною!».
Така кількість людей-творців і пасіонарно налаштованих, яку я зустрів у ТРО… – я мало де таку концентрацію міг би побачити. Коли в одному окопі може бути фізик-ядерник або доктор філологічних наук і слюсар ЖЕКу. І вони не просто роблять разом роботу, вони ще креативлять. І ще, воїн ТРО – апріорі доброволець. Ніхто з нас не мобілізований. Усі прийшли за власним бажанням. Нас не треба переконувати у базисних речах.
– Так, а «Мирний-21» коли побачить світ?
– Я сподіваюся, 14 жовтня, у День захисників і захисниць, Покрови, День українського козацтва, День створення УПА. Або у крайньому випадку 6 грудня, на День Збройних сил України. І сподіваюся, що ми й у Херсоні зробимо прем’єру. Щодо Бахчисарая цього року – не знаю, але наступного року – обов'язково й у Бахчисараї.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://krymrgbcrlvrexoeaqjy.azureedge.net/. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.
