Рік 1918-й був унікальний тим, що на нього припали аж два шанси приєднати Крим до України – і обидва були змарновані. Перший епізод мав місце у квітні, коли Кримська група армії УНР під командуванням Петра Болбочана увійшла на півострів, а над Чорноморським флотом замайоріли синьо-жовті стяги. Повну історію цього чину я виклав у 2017 році у низці статей на Крим.Реалії, а за рік розширив до книжки під назвою «Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана», яка вільно і легально доступна в мережі. Тому тепер нам залишається тільки пригадати основні моменти.
(Продовження, попередня частина тут)
Невідворотність війни
Хоча Радянська Соціалістична Республіка Тавриди декларувала визнання Брестського миру, насправді ж її червоногвардійці брали активну участь у війні проти німців, які наступали. Тому вторгнення на півострів для останніх було лише питанням часу.
Паралельно свої претензії на флот, а отже – на Севастополь, а отже – на Крим заявила УНР. То ж 10 квітня 1918 року військовий міністр Олександр Жуковський наказав сформувати похідну групу і відправити її на півострів, випередивши кайзерівську армію: «Ні в якому разі не можу допустити тої думки, щоб у Севастополь увійшли першими німецькі війська, а не наші».
До складу новоствореної Кримської групи увійшли 2-й Запорізький піший полк Петра Болбочана, два дивізіони бронемашин, важкий гарматний дивізіон та харківський партизанський загін. Пізніше, 12 квітня, до них приєдналися очолюваний Всеволодом Петрівим кінно-гайдамацький полк, кінно-гірський дивізіон Олекси Алмазова та інженерний курінь Олександра Козьми. Всього у групі, разом із добровольцями, було понад 9 тисяч багнетів, шабель та допоміжного персоналу, 12 бронемашин, пів дюжини гармат та щонайменше 2 бронепоїзди (не рахуючи 16 транспортних ешелонів).
З Харкова група «цілком вільно» дісталася Павлограду, а звідти рушила на Синельникове, яке 14 квітня захопила з боєм. 16 квітня Кримська група після невеликого бою зайняла залізничну станцію Олександрівська (нині – Запоріжжя), а далі залізницею вирушила на Мелітополь.
Паралельно на Крим наступав 52-й німецький корпус Роберта фон Коша: 217-а піхотна і Баварська кавалерійська дивізії йшли з Олешок безпосередньо на Перекоп, 15-а дивізія ландвера їхала за Болбочаном на Мелітополь, а 212-а піхотна – спішно перекидалася з Румунії. На момент штурму у Коша під рукою було до 30 тисяч солдат із бронемашинами, артилерією та навіть авіацією, пізніше їхня кількість виросла до 50 тисяч.
На середину квітня у сухопутних (у тому числі тилових) і військово-морських формуваннях під червоними прапорами у Криму перебували до 30 тисяч осіб, але дійсно боєздатними з них було менше половини. На озброєнні (не рахуючи корабельного) вони мали 3 бронепоїзди, кілька бронеавтомобілів, понад 30 гармат, більш як 100 кулеметів, 11,5 тисяч гвинтівок та навіть аероплани. Кримські «товариші» зосередили на Перекопському перешийку 5 червоногвардійських, 3 «партизанських», 2 кінних і 1 «інтернаціональний» загін із 16-20 гарматами, кулеметами, бронемашиною і аеропланами – всього до 7 тисяч бійців. Берег Сиваша, навпроти Чонгарського півострова, прикривали 3 «революційних» і 1 кінний загін із бронепоїздом, гарматами та кулеметами – всього до 5 тисяч вояків. На додачу Північною Таврією було розкидано до 6 тисяч червоногвардійців, анархістів і мобілізованих. Щоправда, 16 квітня там проходив офіцерський загін добровольців Михайла Дроздовського, який розбив місцевих більшовиків і вигнав їх із Мелітополя, то ж в обороні Криму їм взяти участь не судилося.
Нарешті у Кримських горах зосередилося кілька сотень кримськотатарських повстанців, які прагнули відплатити більшовикам за жахи нещодавнього червоного терору. Запальна суміш була готова, залишалося лише піднести сірника.
Падіння червоної Тавриди
18 квітня німці пішли штурмом на Перекоп і до вечора прорвали позиції червоних. Цього ж дня Болбочан розгромив залишки «товаришів» на північ від Мелітополя та в’їхав до міста, змусивши Дроздовского відступити.
19 квітня німці зранку зайняли Армянськ, а до ночі – Джанкой, але контрудар червоних 21 квітня змусив їх зупинитися. Тим часом Болбочан 20 квітня доїхав до Чонгара. Перед мостом головні сили Кримської групи зупинилися і провели день у гарматній дуелі із червоною залогою на протилежному боці Сиваша.
У ніч із 21 на 22 квітня українська мотодрезина всього з 20 бійцями під виглядом радянської спокійно проїхала замінованим Чонгарським мостом і відкрила вогонь по тилам червоних артилеристів і саперів. Ті побігли, не підірвавши міст. Тоді на міст в’їхали бронепоїзди і змусили вшиватися ворожу піхоту. Вранці Болбочан переправив до Криму основну частину військ і до вечора 22 квітня, після невеликого бою дорогою, наздогнав німців у Джанкої. Німці одразу після взяття мосту спробували перешкодити подальшому просуванню Кримської групи, але на перший раз Болбочан просто проігнорував Коша.
Червоні хаотично відступали на Сімферополь – Севастополь і Феодосію – Керч, не чинивши організованого спротиву на першому напрямі, але затримавши на кілька діб німців на другому.
Штурм Перекопу став сигналом для початку кримськотатарського повстання на півдні півострова. Першими 18 квітня виступили жителі сіл навколо Судака, а наступного дня – піднялися робітники та ветерани у Феодосії, однак матроси дислокованих там есмінців швидко притлумили ці вогнища. Успішніше розвивалися події на Південному узбережжі Криму, де протягом 19-20 квітня повстанці опанували низку сіл, а 21-го відбили у більшовиків Алушту. Уряд радянського Криму намагався врятуватися втечею, залишивши Сімферополь і прибувши до Ялти 20 квітня, але вже 21-го під Алуштою потрапив до повстанців у полон. 22 квітня загони колишніх ескадронців опанували узбережжя аж до Ялти, але на світанку наступного дня під Масандрою вони були розбиті й почали відкочуватися назад. Контрнаступ червоних завершився етнічними чистками татарського населення, які спровокували погроми вже російського населення. 24 квітня за допомогою флоту більшовики захопили Алушту та влаштували у ній різанину, повстанці ж вивели з міста і розстріляли радянський уряд Республіки Тавриди.
Тим часом на півночі українські війська відновили наступ, випереджаючи німців щонайменше на пів доби. Під Сарабузом (нині – Гвардійське) поблизу Сімферополя 23 квітня більшовики зробили невдалу спробу контратакувати, були відігнані, і вже вранці 24 квітня 1918 року передові загони Болбочана двома шляхами – шосе та залізницею – увірвалися у кримську столицю, захопивши червоноармійський штаб та чимало сонних ворогів.
25 квітня українська кіннота та бронепоїзди опанували Бахчисарай, а Петрів закріпився над дорогою Алушта – Сімферополь та уклав угоду про військову співпрацю із кримськотатарськими повстанцями.
Окремі українсько-татарські кінні загони дійшли до околиць Севастополя, а тамтешні зневірені більшовики того ж дня надіслали телеграму до Центральної Ради з проханням про негайне перемир’я та направили до Сімферополя делегацію з тією ж пропозицією.
Після визволення кримської столиці Болбочан, не маючи відповідних повноважень, відмовився призначати у Сімферополі військову адміністрацію, тому там ще 24 квітня постала Таврійська губернська рада, що складалася з делегатів від українців, кримських татар, євреїв, росіян та німців.
Того ж дня величезна севастопольська делегація з 64-х осіб, включаючи й більшовицьких представників, прибула до Сімферополя заявити, що їхнє місто здасться військам Болбочана без спротиву. Відвідали столицю представники Балаклави, Керчі, Судака, Феодосії та Ялти, сподіваючись на українське заступництво.
27 квітня у Сімферополі був відновлений Таврійський губернський комісаріат і Рада представників урядових та громадських установ і місцевого самоврядування при ньому. Того ж дня Яким Христич був призначений тимчасовим комісаром України в Криму. Здавалося, справу зроблено.
Чужі серед своїх
Але вже по обіді 24 квітня представники командування 52-го корпусу в Сімферополі зажадали від Болбочана негайного припинення подальшого наступу. Той погодився відкласти рух основних сил до прибуття особисто Коша, однак кіннота і вислані наперед бронепоїзди продовжували бойові дії.
Зранку 25 квітня український командир прибув до німецького, де на нього чекав прохолодний прийом і вимога припинити наступальні операції. За словами начштабу 15-ї дивізії ландверу, український уряд заперечив наявність своїх частин на півострові та не погодився телефоном переговорити із Болбочаном. Тож німці більше не можуть миритися із діями його групи і наполягають на виведенні українців із Криму.
Запросивши часу на роздуми, Болбочан почав стягувати свої сили до кримської столиці, зокрема, довелося залишити Бахчисарай. Як згадував Никифор Авраменко, «несподіваний наказ спішно завертає нас у Сімферополь. І другий наказ: до міста приходить у розвернутім бойовім порядку».
Ще один учасник походу, Павло Шандрук, увечері спостерігав на вокзалі таку картину: «Склади і депо були захоплені українськими козаками, озброєними кулеметами, а навколо депо – також із кулеметами – розташувалися німецькі війська».
Також на Петровських скелях навколо міста була розташована корпусна артилерія Коша, спрямована на позиції Болбочана. Наступного дня, 26 квітня, на вокзал прибула німецька делегація, яка висунула українцям ультиматум: по-перше, здача зброї і всього військового майна, по-друге вихід із Криму в ролі цивільних інтернованих, і по-третє, розпуск усіх добровольців, набраних на території Криму. На таку капітуляцію Болбочан погодитися не міг.
А коли по обіді 26 квітня Болбочан, попри протидію Коша, зв’язався із столицею, передав вимоги німецького командування та попросив вказівок, то з Києва відповіли, що на зв’язок із групою вийде військовий міністр або прем’єр, але о 7-й годині вечора. На зауваження Болбочана, що до того часу спливе термін ультиматуму і може статися непоправне, там відповіли, що нічим не можуть зарадити. Згодом вдалося телеграфом достукатися до Києва вдруге, але і тоді нічого конкретного взнати не вдалося.
Нарешті о 2-й ночі уже 27 квітня на зв’язок вийшов військовий міністр. Жуковський «розпочав цілу промову, зміст якої спроваджувався до того, що, мовляв, Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї запоріжці і т.д. Одним словом, треба було німців «провчити», але що потім мали робити запоріжці, яка їхня доля мала бути, про це нічого не говорилося».
Болбочан перебив його, вимагаючи конкретної відповіді, що робити з німецьким ультиматумом, і чи правда, що уряд не визнає існування наказу зайняти Крим? Той спробував звести розмову на інше, але бувши ще раз «в лоба» запитаний про подальші дії, коротко відказав: «Прийняти вимоги німців».
Повернення
То ж 27 квітня почався організований відхід головних сили Кримської групи з Сімферополя до Мелітополя, де 29 квітня їх застала звістка про обрання Павла Скоропадського гетьманом. Петрів зі своєю кіннотою автономно діяв у горах ще тиждень, допоки 10 травня, рівно за місяць після початку операції, не приєднався до Болбочана у Мелітополі.
На півострові ж, не знаючи про повернення загонів армії УНР на материк, готували їм зустріч, зокрема, у Феодосії та Керчі – із квітами, прапорами та портретами Тараса Шевченка. Коли ж в обох випадках містяни розуміли, що замість українців прийшли німці, квіти і прапори швидко зникали з вулиць, а жителі зачинялися у домівках.
Але найбільш драматичним очікування вийшло у кінцевому пункті призначення походу Болбочана – у Севастополі. Протягом двох днів там тривали гарячі дебати про долю міста: більшовики вимагали негайно евакуювати кораблі та солдат до Новоросійська, меншовики з лівими есерами були не проти битися із противником, який наступав, численні українські сили – агітували за союз із Києвом, а окремі моряки – вже налагоджували контакт із кіннотою Петріва. Реальна перспектива німецького вторгнення спонукали командувача Чорноморським флотом адмірала Міхаіла Сабліна вдатися до рішучого кроку. По обіді 29 квітня 1918 року він оголосив по радіо:
«Усі кораблі, портове майно і укріплення, які перебувають на узбережжі, є власністю Української Народної Республіки. Тому скрізь де треба, наказую підняти український прапор».
Але скористатися цим актом Києву не вдалося. Наступного дня севастопольська делегація попрямувала на переговори з Кошем і там стало зрозуміло, що Болбочан до міста не увійде, а німці візьмуть кораблі під свій контроль до кінця війни. Ця звістка розколола флот, пізньої ночі 30 квітня українські прапори були спущені на лінкорах та більшості есмінців, і Саблін повів їх до Новоросійська.
1 травня Севастополь був без бою зайнятий німецькими військами, а за два дні й на решті кораблів українських прапорів не стало. Вимушений відхід із Криму військ УНР та його повна окупація кайзерівською армією цілковито змінили міжнародні розклади навколо півострова.
«Кримське питання» знову мало розв’язуватися з чистого аркуша.
Далі буде.
