Доступність посилання

ТОП новини

Геннадій Афанасьєв: Співкамерник Подушка


(Попередній блог ‒ тут)

П'ятнадцять днів тривали неймовірно довго. На моєму тілі продовжували гноїтися рани, а всепоглинаюча інфекція забирала останні сили. Я вже не міг перебувати цілий день на ногах ‒ хотілося лягти, але металеві «шконки» були крижаними.

Я намагався якось розстелити свій «лепень» у куточку ліжка, щоб було тепліше, але виходило погано. Занадто швидко замерзав. Та й спати в єдиних приміщеннях камерного типу в денний час суворо забороняється. Тому як тільки я починав провалюватися в забуття, в двері відразу ж били ключем з вимогою негайно прокинутися та встати з нар. Весь процес супроводжувався погрозами відіслати мене до штрафного ізолятора. Чесно кажучи, без вагомих причин знову туди потрапляти зовсім не хотілося, але втома брала своє. Я раз у раз укладався, щоб вихопити ще п'ятнадцять хвилин сну, поки не прибіжать «вертухаї». Зрештою, я навчився спати з відкритими очима, впершись головою в долоню, при цьому похитував ногою, створюючи ілюзію своєї бадьорості й активності.

Навчився спати з відкритими очима, впершись головою в долоню

Разом з більшістю речей мої цигарки потрапили до «неврахованки» й не могли бути видані до з'ясування обставин. Одна колонія писала лист іншій із запитом на підтвердження справжності володіння арештантом певним предметом. Така підставна бюрократія затягувалася на тижні, а тим часом ув'язнений від дикого стресу та нікотинового голоду очманіло кидався на стіни.

Не встигнувши «заїхати», я вже кілька разів сходив на зустріч із місцевим начальником виправної установи, який раз у раз повторював: «Кидай ти ці свої дурниці. Ніхто тобі не допоможе, ніхто тебе не звільнить. Через тебе до нас занадто багато уваги, безкарно це не минеться». А далі не в перший і не в останній раз йшов список різноманітних погроз.

Начальник був величезним чолов'ягою, вічно в тільняшці Повітряно-десантних військ, різкий, суворий і неймовірно злий. Абсолютно відверто виявлялася його роздратованість. Служивий звик придушувати й знищувати кожного, хто йому не до душі, а в моєму випадку він не міг дати волю своїм діям. На старого наглядача дивилося занадто багато очей, а в оточенні перебувало занадто багато «щурів», які тільки й чекали моменту, щоб зайняти трон місцевого «тюремного абатства». Природно, наші стосунки не склалися, тому чекати надалі нічого доброго не доводилося.

«Кидай ти ці свої дурниці. Ніхто тобі не допоможе, ніхто тебе не звільнить»

Після закінчення карантину настав час переведення до справжньої камери, де вже не полежиш у денний час і не поспостерігаєш за світанком крізь гігантське вікно. Двері відкрилися. Рушили коридором. Як тільки номер нової обителі став відомий, за тюремною традицією мені треба було повідомити про це всім «постояльцям». Я прокричав: «Геша Волчара заїхав у хату номер два. Усім миру, добра та добробуту». От і все. Кожен має знати про місце перебування інших арештантів. Це дуже важливо в умовах частих внутрішніх перетасовувань, але головна причина ‒ власна безпека. Адже якщо арештант вийшов і промовчав, то ніхто не дізнається, де він і що з ним, а якщо дав знати всім довкола, то при тривалій відсутності інші почнуть бити на сполох. Іноді такий раптовий бунт може врятувати життя. Найчастіше за такими голосовими повідомленнями миттєво йде покарання, ось і мені моментально вліпили кілька діб штрафного ізолятора.

Камера виявилася абсолютно стерильною. Металева підлога, яка піднімається, дві камери спостереження, на відстані півтора метра від вікна ‒ сталевий паркан, що відмежовує територію. «Шконки» чіплялися до стіни, залишаючи місце лише для маленького залізного стільчика та столика. Не густо. Все згідно з правилами внутрішнього розпорядку, а значить, жити тут буде пекельно важко.

У перший день так нікого до мене й не підселили. Нудьга та тривога від невизначеності. Дико хочеться курити. Окрім російської попси, що грає на всю потужність у коридорі, нічого не відбувається. Якийсь рух починається лише ввечері. У момент відбою свою матрацну скрутку потрібно під конвоєм забрати з каптьорки. При цьому дуже важливо відразу ж обнишпорити свій інвентар, адже в будь-який момент «вертухаїв» можуть підкинути туди щось заборонене, так би мовити, «прокласти», щоб знайти формальну причину для покарання та погіршення режиму, нового суду та, як наслідок, збільшення терміну позбавлення волі.

Водночас відкриваються й «шконки», які досить часто скидають раптово прямо на арештантів. У перший місяць я встиг кілька разів відчути красу такого поводження. Наслідки красувалися у вигляді синців на моїх забитих нарами плечах і у вигляді заяв, надісланих до прокуратури з нагляду за виконанням покарання. Як тільки втрутилися адвокати й правозахисники, все якось різко припинилося.

Після того як усі отримали власні матрацні скрутки, настає затишшя. «Вертухаї» розповзаються у свої нори, а арештанти з різних камер можуть переговорити один з одним. Моїм обов'язком було розповісти про себе, про те місце, звідки я прибув, передати привіти й необхідну інформацію. Звичайно, багато чого відкрито не скажеш, тому на прогулянці передається зашифрований алфавіт, використовуючи який, можна виконати поставлене завдання, просто прокричати комбінації цифр. На все про все відводиться не дуже багато часу, адже всі поспішають лягти й насолодитися дорогоцінним відпочинком.

Цілими днями я тонув у самоті. Нудьга зводить з розуму, буквально починаєш вити на лампу, яка ніколи не згасає, яка замінює і Місяць, і Сонце. Час тягнеться нескінченно. Холод на старті випалює будь зачатки оптимізму.

Раптово двері стали відчинятися, і до мене в камеру увійшов, галасуючи на весь коридор, новий співкамерник. Це був хлопець невисокого зросту та огрядної статури, його обличчя здавалося неймовірно добрим і по-дитячому наївним, але одночасно в очах ховався спокій людини, позбавленої страху, яка пройшла через досить багато в житті. На шиї у новоприбулого арештанта красувалося татуювання «SS», що яскраво говорило про його ідеологічну приналежність. Звести радикального російського націоналіста та українського патріота ‒ це досить тривіальний і примітивний підхід стравлювання, використовуваний тюремною адміністрацією, який частіше за все не спрацьовував. Але, як то кажуть, спроба не тортури.

Ми подружилися відразу, в один момент, як би смішно не звучало, з першого погляду

Ми подружилися відразу, в один момент, як би смішно не звучало, з першого погляду. У арештанта було кумедне прізвище ‒ Подушка, тому місцеві арештанти дали йому ласкаве «поганяло» ‒ «Подуня». Він мав чудове уміння у найдрібніших деталях розповідати й описувати різні історії з власного життя, переказувати фільми й прочитані книги. Після відбою, лежачи на своїй «шконці» й насолоджуючись теплом покривал, Подушка не замовкав, згадуючи все найцікавіше, що з ним коли-небудь траплялося, а я немов проживав всі ті моменти, відчував себе вільним. Мені ніколи не ставало нудно. Проведений разом час був прекрасним.

«Подуня» бачив, як мене пресує адміністрація установи, і не був бездіяльним, а завжди вступав у конфлікт, намагаючись мене захистити. Один раз навіть дав інтерв'ю з цього приводу місцевим журналістам, які приїхали зняти про мене пропагандистське кіно. Звичайно, усі його слова згодом вивернули навиворіт. Адміністрація, як побачила це, як легко ми разом долаємо зведені ними перешкоди, дуже скоро розвела нас різними шляхами, підготувавши мені самотність нескінченних штрафних ізоляторів.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG