Доступність посилання

ТОП новини

Виставу «Коли ластівки повернуться додому» за реальними історіями переселенок показують у містах України


Вистава про переселенок, Дніпро, 18 жовтня 2019 року
Вистава про переселенок, Дніпро, 18 жовтня 2019 року

«Коли ластівки повернуться додому» – таку назву має вистава, створена на основі реальних історій переселенок з Донбасу. Творці постановки – учасники театральної студії «Купе №5» із Конотопа – показують цей спектакль у різних містах України і збирають благодійні пожертви для однієї зі своїх героїнь, яка сама виховує дитину з інвалідністю. Цього разу виставу побачили у Дніпрі.

Як це – стати вимушеною переселенкою у своїй країні, втратити малу батьківщину й власний дім, пройти крізь місяці тривоги й зневіри і зрештою розпочати своє життя заново?

Радіо Свобода познайомилось з жінками, чиї історії лягли в основу спектаклю, а також поспілкувалось з виконавицями їхніх ролей.

«Ми думали, що їдемо на два тижні…»

У кожного переселенця є своя дата відліку початку іншого життя – дата переїзду. Для Катерини Охременко – це 6 червня 2014 року. З рідного Луганська вона з родиною виїздила, як більшість, – «на два тижні». Ці тижні вже обернулися роками. Родина осіла в Чернівцях. Ще до війни вони з чоловіком відпочивали на Буковині й заприятелювали з одним місцевим подружжям. Вони й прихистили луганців. На той момент старший син Катерини закінчив перший клас, а молодший ще був у садочку. Донечка Мілана народилася уже після переїзду.

Катерина Охременко
Катерина Охременко

Спочатку була певна депресія: ти не розумієш, що тобі робити, проблеми з грішми, безвихідь
Катерина Охременко

«Це подружжя було єдиним, хто нас покликав до себе. І ми поїхали. Ми думали, що їдемо на два тижні, а потім повернемося. Взяли з собою найнеобхідніші літні речі. Спершу жили в друзів, але у них квартира маленька, та ще й з батьками живуть.

Потім знайшлась родина, яка прихистила нас у своєму будинку, на третьому поверсі.

Також ми з дітьми жили в християнському таборі, в горах. Наприкінці серпня ми зрозуміли, що дітям у школу й садочок треба буде йти в Чернівцях. Речей теплих не було, люди відгукувались, допомагали.

Спочатку була певна депресія: ти не розумієш, що тобі робити, проблеми з грішми, безвихідь. Певний час, коли йшли бойові дії, не було зв’язку з батьками, які залишились там», – розповідає жінка.

Вистава про переселенок, Дніпро, 18 жовтня 2019 року
Вистава про переселенок, Дніпро, 18 жовтня 2019 року

Мрії та плани повернутися додому, до Луганська, каже жінка, бентежили понад два роки. Потім прийшло усвідомлення – швидкого повернення не буде. Треба пристосовуватись до нових умов життя.

«Спогади все ще спливають… Ми живемо в Чернівцях в орендованій квартирі. Це «чорнобильський» будинок: чимало людей пережили досвід переселення ще раніше, після Чорнобиля. Дехто з жінок каже: скільки там живуть, відчуття дому так і не з’явилось, частина серця лишилась там. Я це розумію: частина життя – твоя батьківщина, дитсадок, школа, друзі – відірвалась. Звичайно, складно. А з іншого боку, ти розумієш, що треба жити далі, радіти кожному дню, що є діти, є заради кого жити. Дітям тут подобається, вони адаптувались швидше», – каже Катерина Охременко.

У якийсь момент, ділиться Катерина, в її житті з’явилась і нова справа, яка захопила, – кондитерське мистецтво. Зараз для неї це і хобі, і маленький бізнес. Жінка пече торти на замовлення – на дні народження, професійні свята, весілля. Невеличкі кошти відкладає на мрію – власний будинок.

«Вдома, в Луганську я пекла торти для своєї родини, але ніколи не думала, що це стане серйозним заняттям. Десь 2015-го року я почала цим займатись. Можливо, щоб якось відволіктися. Потім виграла грант від Євросоюзу, купила кухонну машинку. І так все пішло. Як і для більшості родин переселенців, для нас головна проблема – житло. Я відкладаю невеличкі кошти з випічки тортиків на нашу мрію – власний будинок. Близько року я також вела публічний збір коштів – були люди, які скидали кошти на картку. Вони у мене досі лежать, але це дуже мало, аби купити будинок. Зараз ми отримуємо 3 тисячі «переселенських» на родину на місяць, цього ледь вистачає на оренду квартири в Чернівцях», – зазначила Катерина Охременко.

Озираючись на пережите, Катерина каже: вистояти в непростих умовах її родині допомогла підтримка інших людей.

У багатьох людей таке сприйняття – «війна на сході України», а не «війна в Україні»
Катерина Охременко


«Нам дуже допомогли волонтери – «Волонтерський рух Буковини». Вони навіть довідки нам видавали спершу, ще до соціальних служб. А друге – віра, бажання жити, не здаватись, діти, адже заради них варто жити. Пережите змінило нас. Я почала відповідальніше ставитися до свого вибору, стала більш відповідальною громадянкою, зрозуміла, що мій голос важливий. Вважаю, що про проблеми переселенців треба розповідати. У багатьох людей таке сприйняття – «війна на сході України», а не «війна в Україні». Війна – не десь там, а тут, у нас, і це правда», – сказала переселенка.

«Рік у мене тривав стан депресії»

Про те, як виїжджали з Донецька, Олена Макайя згадувати не любить: важко. У цьому місті жінка прожила 13 років разом з чоловіком Мішелем, вихідцем із Конго. Там народилось троє їхніх дітей – двоє синів і донька. З початком війни родина була змушена перебратись до Олениних батьків, у Запоріжжя.

«Живемо в будиночку наших батьків. Будиночок маленький, але якось помістились, Живемо… Десь з рік у мене тривав стан депресії. Я могла прокинутись вранці й нічим не займатись, навіть не переодягатись. Я не розуміла сенсу. В Донецьку ми важко з чоловіком працювали, заробили на квартиру, а потім все це кинули. 13 років нашого життя ніби викинули. І я в той період втратила сенс життя: для чого до чогось прагнути, якщо все це може в один момент втратити», – каже жінка.

Олена Макайя
Олена Макайя

Розпочати все знову допомагають люди, яких любиш, психологічна підтримка і улюблена справа, говорить Олена. Вона – кравчиня за фахом. Ще до війни вона займалась тим, що шила. Змогла знайти нових клієнтів і після переїзду. Зараз шиє за індивідуальними замовленнями і для цілих колективів.

«Швейною справою я займаюся все життя. Шию все, що можна пошити з тканини. Багато замовляють танцювальні колективи, общинні центри, школи, будинки культури. Найбільш незвичне було замовлення – пошити юрту для етносела в Запоріжжі. Я з цим замовленням впоралась», – ділиться Олена Макайя.

Вистава про переселенок
Вистава про переселенок

Однак шиття – не єдине, що захоплює Олену. Вона є співробітницею доброчинного фонду, працює з ВІЛ-позитивними людьми. Цього року вона також вступила до університету й здобуває фах соціального працівника.

Проблеми в усіх різні, але коли людина бачить, що є рука підтримки, у неї з’являються сили
Олена Макайя


«І в Донецьку я працювала в соціальній сфері, і тут. Це проблеми наркозалежних, ВІЛ -СНІД, це моя тема. Якщо я можу допомогти таким людям, не тільки поспівчувати, – то це чудово. Коли ми переїхали, я сама пройшла непростий шлях, депресію, мені допомагала одна психолог. Тепер я розумію: я змогла вибратись з цієї «ями» і можу бути прикладом іншим. Проблеми в усіх різні, але коли людина бачить, що є рука підтримки, у неї з’являються сили. Комусь погано – я допомагаю. Я думаю, що це природній людський стан», – розповідає Олена Макайя.

Як і для інших переселенців, для родини Олени актуальна проблема власного житла. А ще – психологічної та матеріальної підтримки дітей.

У наших дітей є статус «дітей війни», але до статусу нічого не додається, ні коштів на лікування, нічого
Олена Макайя


«Ми б’ємо в усі дзвони, звертаємось до чиновників, це величезна проблема – власне житло. Будиночок моїх батьків замалий для наших родини: я поїхала від них одна, а повернулись ми уп’ятьох. Проблема житла дуже гостра. Своїми силами вирішити це нереально. Державний проєкт «50 на 50» – 50% держава, 50% переселенець – немислимий: по-перше, великі відсотки, по-друге, він діє тільки на первинне житло. Ми в своїй країні, але ми не вдома. Нам дають подачку – адресну допомогу, у нашої родини це 3400 гривень на місяць, але вона нічого не вирішує. У наших дітей є статус «дітей війни», але до статусу нічого не додається, ні коштів на лікування, нічого. Найменший син найважче пережив переїзд, замкнувся собі, але зараз потроху оговтується від стресу. Він досі каже: «Мамо, ти – українка, тато – конголезець, а я– донецький»… Усі троє дітей скучають, згадують нашу квартиру. Вони мріють повернутись у Донецьк», – розповіла Олена Макайя.

Вистава про переселенок
Вистава про переселенок

Олена з чоловіком вже бачили виставу, створену за мотивами її розповіді про себе.

«Я проплакала всю виставу. Ми пішли з чоловіком, тримались за руки. Це – як заново пройти цей шлях. Треба говорити про це, бо дуже багато невлаштованих доль, переселенців, яким дуже важко адаптуватись», – поділилась враженнями Олена Макайя.

«Ці історії треба пропустити крізь себе» – актриси

Виставу, створену на основі реальних історій жінок, жительок Донбасу, які стали вимушеними переселенками, вже презентували в різних містах України. Актриси-аматорки зі сцени розповідають про труднощі, які спіткали їхніх героїнь після переїзду, та початок нового життя.

Вжитись у ролі було непросто, кажуть акторки Наталія Книр та Анастасія Федоненко: на перших репетиціях плакали.

Наталія Книр й Анастасія Федоненко
Наталія Книр й Анастасія Федоненко

Ці історії, які ми показуємо, – їх не потрібно грати. Їх треба озвучити й пропустити крізь себе
Наталія Книр

«Ці історії, які ми показуємо, – їх не потрібно грати. Їх треба озвучити й пропустити крізь себе. Сподіваємось, що у нас вийшло», – каже актриса Наталія Книр.

«Ми – не переселенці, ми не відчували того, що відчували наші героїні, але було дуже важко. Нас це обминуло, але у нас є знайомі переселенці, і їхні історії не менш драматичні», – додала Анастасія Федоненко.

Історії жінок з Донбасу, втілені в театральній постановці «Коли ластівки повернуться додому», також ляжуть в основу однойменного документального фільму. Робота над ним уже триває.

  • 16x9 Image

    Юлія Рацибарська

    Журналістка-фрілансерка. Працюю кореспонденткою Радіо Свобода в Дніпрі з 2006 року. Народилась на Дніпропетровщині. Закінчила факультет систем і засобів масової комунікації Дніпровського національного університету – магістр журналістики. Писала для місцевих та загальноукраїнських газет і журналів, працювала новинкаркою та дикторкою на радіо, кореспонденткою та редакторкою сайту в інформагенції. Пишу, фотографую, надихаюсь історіями людей.

XS
SM
MD
LG