Вже давно не секрет: що кажуть у Москві, то поспіхом підхоплюють у Криму. Підхоплюють і роздмухують, часом доводячи до абсурду, але головне – в унісон із господарями. Зокрема, не встиг викладач одного з турецьких університетів, професор Малтепе Хасан Унал заявити, що Анкара могла б визнати Крим російським, якщо Росія визнає Північний Кіпр турецьким, як прессекретар російського президента Дмитро Пєсков заявив: «По-перше, навряд чи шанований професор з Туреччини може уособлювати офіційну точку зору Анкари. По-друге, звичайно ж, російські регіони ніколи не можуть бути і не будуть предметом будь-яких угод, це виключено».
Але не встиг Пєсков це сказати, як газета російського парламенту Криму підхопила цю думку. І, по ходу спотворюючи її зміст і ображаючи дійових осіб світової політики, створила скандал на рівному місці. По-перше, турецького професора газета назвала «офіційним рупором», на відміну від Пєскова, який заявив, що «навряд чи шанований професор з Туреччини може уособлювати офіційну точку зору».
По-друге, кримська газета розмірковує на теми світової геополітики, ображаючи цілі країни: там, де мова йде про особисту точку зору неофіційної особи, вона пише про цілу країну: «Туреччина викинула фортель». Міжнародні ініціативи і думки вона обзиває «тявканьем», «цинічним торгом» і «цькуванням Росії». Більше того, вона вважає, що «їсти помідори, відпочивати на пляжах Анталії, будувати «Південний потік» – це повинно використовуватися Росією як геополітична зброя, після чого Туреччина повинна нишкнути і мовчати, а не «робити вагомий внесок у цькування Росії». Але не можна не помітити, що завжди воно так і було: росіяни їдять турецькі помідори, і не тільки помідори, вважають турецькі курорти кращими від російських, використовують у своїх інтересах «Південний потік» і дотримуються, на відміну від газети, при спілкуванні із сусідами дипломатичної мови. А Росії нічого іншого не залишається, як змиритися, тому що своїх помідорів ніколи не вистачало, турецькі курорти дійсно кращі, «Південний потік» більше відповідає інтересам Туреччини, ніж Росії.
А тепер до головного. Чи правий Дмитро Пєсков, стверджуючи, що «російські регіони ніколи не можуть бути і не будуть предметом будь-яких угод, це виключено»? Пєсков, ймовірно, забув кілька фактів історії. І серед них угода перша – продаж Росією Аляски. 16 грудня 1866 у Санкт-Петербурзі відбулася спеціальна нарада, на якій були присутні цар і наближені міністри. Всі учасники схвалили ідею продажу. Підписання договору відбулося 30 березня 1867 року в Вашингтоні. Територія площею 1 мільйон 519 тисяч квадратних кілометрів була продана за 7,2 млн доларів золотом. 18 жовтня того ж року над Аляскою було спущено російський прапор і піднято американський.
Угода друга – умови Брестського миру. У березні 1918 року Росія ратифікувала договір, за яким РРФСР зобов'язувалася не претендувати на Прибалтику і частину сучасної Білорусі; вивести війська з Фінляндії та України, визнати Українську народну республіку незалежною державою; вивести війська з території Османської імперії, а також передати їй округи Ардаган, Батум і Карс; прийняти режим торгівлі з Німецькою імперією від 1904 року; демобілізувати армію і роззброїти флот; припинити революційну пропаганду в Центральних державах та союзних їм державах. Під контроль Німецької імперії та Австро-Угорщини перейшли території в 660 тисяч квадратних верст. Османській імперії відходили райони площею 17 тисяч квадратних верст, а втрата Фінляндії додавала ще 286 тисяч верст, що в сумі давало 1 мільйон 63 тисячі квадратних верст, або 1 мільйон 210 тисяч квадратних кілометрів. На цих територіях жили 56 мільйонів осіб, близько третини населення європейської частини Російської імперії, і перебувало більше третини всієї економіки Росії.
Угода третя – зізнання керівника особливої групи НКВС Павла Судоплатова та інші архівні документи свідчать, що Йосип Сталін у 1941 році був готовий віддати Гітлеру Прибалтику та Україну, аби припинити війну, на перемогу в якій він не сподівався зовсім. Через кілька днів після початку війни, в червні 1941-го, посланник Болгарії в Москві Іван Стаменов був запрошений до ресторану «Арагві» якимось Павлом Анатолійовичем Павловим, який відрекомендувався секретарем самого Берії. Те, що посланник почув від впливового співрозмовника, просто вражало. Виявляється, Сталін передає німецькому уряду пропозицію про мир. Причому готовий на величезні територіальні поступки ...
Угода четверта – прем'єр-міністр Росії Михайло Мішустін днями злітав на північні Курильські острови, відірвані Росією від Японії, і вирішував, яких заходів там треба вжити, щоб вони нарешті почали розвиватися. Ми можемо підказати: там треба провести «референдум», щоб «народ Курильських островів» визначився, жити йому з Росією чи повернутися в свою історичну гавань – до Японії.
І ще кілька десятків угод – державно-адміністративна «творчість» більшовиків після 1918 року і під час створення СРСР. Рік тому Радіо Свобода детально проаналізувало цей процес. У лютому 1918 року в частині районів Лівобережної України була проголошена Донецько-Криворізька радянська республіка, але дуже скоро за розпорядженням з Москви її приєднали до Української радянської республіки – більшовицької «альтернативи» УНР (ймовірно, саме цей епізод мав на увазі Володимир Путін, говорячи про «передачу Україні Донбасу»). У 1919 році від УРСР до РРФСР були передані чотири північні районі Чернігівської губернії. Значна частина нинішньої Ростовської області з містами Таганрог, Каменськ і Шахти опинилася в 1920 році у складі УРСР, але п'ять років по тому більшу частину цих територій повернули РРФСР. Восени 1939 року до СРСР (в межах УРСР) були приєднані області Західної України, що входили після 1921 року до складу Польщі. У 1940 році українська територія поповнилася Північною Буковиною, якої (разом із Бессарабією) під натиском СРСР поступилася Румунія, а в 1944-му – Закарпаттям, переданим Радянському Союзу Чехословаччиною. У 1954 році УРСР була передана Кримська область – згідно з тодішнім офіційним визначенням, через «спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР».
Не менше «творчості» було пов'язано з Білоруссю. Більшовики на якийсь час злили її з Литвою – принаймні, на папері, і нарешті, відтворили БССР. У середині 1920-х років до БРСР були приєднані частини Вітебської, Смоленської і Гомельської губерній. Найбільшим територіальним розширенням Білорусі стало приєднання західних білоруських земель у результаті радянсько-німецького поділу Польщі в 1939 році. Тоді до складу БССР включили і Білостоцьку область, частину якої, проте, після Другої світової війни повернули Польщі. А ось Віленський край, який білоруський національний рух у багатьох відношеннях вважав «своїм», Білорусі не дістався. Більше того, наприкінці 1940 року, після приєднання до СРСР трьох країн Балтії, Сталін провів коригування білорусько-литовського кордону, передавши від БРСР Литві низку районів – у тому числі курорт Друскінінкай.
Такі ж довільні «розмежування» проводили Росія і СРСР і на території Казахстану та центрально-азійських республік.
Так що Росія торгувала регіонами завжди, і доля ця не мине її і в майбутньому, оскільки Росія агресивним поводженням із територіями накопичила велику кількість претензій своїх сусідів.
І нарешті найновіша угода. За повідомленнями ЗМІ, в Росії почнеться глобальний переділ регіонів. У квітні віцепрем'єр Росії Марат Хуснуллін назвав «неправильним» існуючий принцип адміністративно-територіального поділу Росії. На його думку, стільки регіонів країні не потрібно, є низка регіонів, «які не в змозі нічого виконувати», а об'єднання посприяє поліпшенню якості життя людей. Першими учасниками проєкту стали вісім суб'єктів країни: Москва і Московська область – Московська агломерація, Пітер і Ленінградська область – Санкт-Петербурзька, Татарстан і Марій Ел – Казанська, Краснодарський край і Адигея – Краснодарська агломерація. Згодом цей досвід буде поширений на інші регіони. Російський віцепрем'єр пропонує зробити основою розвитку 21 основну агломерацію і три тисячі опорних пунктів. Перерозподіл та об'єднання – це значить, що в процесі укрупнення (21 замість 85!) почнуться торги й угоди між регіонами про те, кому під який регіон йти, кому ким керувати. Звичайно ж, виникне багато конфліктів і протестів, тому що регіони, особливо національні – «це не бутерброд, щоб його передавати туди-сюди».
Кримська газета інцидент з Туреччиною намагається використати на свою користь. Вона пише, що «кримські татари закликали владу Туреччини визнати Крим частиною Росії». Тепер уже газета приватну думку «голови регіональної національно-культурної автономії кримських татар» (підконтрольна російській владі організація – авт.) Ейваза Умерова трактує як думку всіх кримських татар. «Це вперше таке визнання, що кримські татари відчувають себе вдома і просять не оскаржувати їхній вибір», – пише видання. Ну не вперше, тому що наприкінці 70-х років був уже розроблений проєкт створення Мубарецької кримськотатарської автономії в Кашкадар'їнській області Узбекистану. Там теж були підкуплені діячі, подібні Ейвазу Умерову, які говорили, що кримські татари прижилися, відчувають себе як вдома і не оскаржують свою депортацію. Реалізація проєкту почалася в 1978 році, але закінчилася невдачею через спротив кримськотатарського народу. Так і зараз. Не Ейваз Умеров, а офіційні органи кримськотатарського народу, Курултай і Меджліс, відповідно до резолюції Курултаю 2014 року, що відбувся в Бахчисараї, почали працювати над створенням кримськотатарської національно-територіальної автономії у складі України. Так що – ще й як оскаржують! Не має рації ні Дмитро Пєсков, ні кримська газета: саме Росія сьогодні цинічно торгує Кримом та іншими регіонами, перетворивши їх на об'єкт усіляких угод, але якби вони краще знали історію, то не стали б так поспішати, бо рано чи пізно Крим доведеться повернути, і це буде остання російська угода стосовно його долі ...
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
