Аналіз російської офіційної пропаганди, спрямованої на дітей та підлітків, наштовхує на думку, що російська влада готує своїх громадян до довгих і виснажливих бойових дій підчас агресії проти України. І планує залучити зростаюче покоління.
Те, що звучить від «рупорів Кремля», що лунає з російських телеканалів – лише верхівка айсберга. Насправді пропаганда пронизує все російське суспільство.
Однак, якщо маніпулятивна інформація в медіа є мовою ненависті та сприяє розпалюванню ворожнечі і таким чином сама по собі може слугувати доказом тяжких злочинів, існує ще й невидима пропаганда, довести яку набагато важче. Йдеться про так зване «зомбування з пелюшок».
І ця тема не була б настільки важливою, якби не події на тимчасово окупованих з 2014 року територіях України. В ЗМІ вже ширяться новини про те, що до лав російських збройних сил начебто залучають неповнолітніх з так званих «патріотичних гуртків» ОРДЛО.
Серед підлітків уже є загиблі. І політика мілітаризації дітей ведеться на цих територіях не перший рік. Починаючи з 2014 року існує регулярна практика вербування та залучення неповнолітніх на тимчасово окупованих територіях Кримського півострову, Донецької та Луганської областей до складу незаконних збройних формувань РФ.
Існує ціла мережа так званих «військово-патріотичних клубів» і гуртків: «Юнармія», «Молода Гвардія Донбасу», «Патріот», «Бастіон», «Амазонки» і т.д.
Мілітаризація і зомбування практично з пелюшок — характерний для тоталітарних держав прийом. Там пропаганда стосується абсолютно всіх сфер суспільного життя і спрямована на всі соціальні групи без виключення. Тож основні кліше пропаганди у доступній формі прищеплюються з раннього дитинства.
Що в нацистській Німеччині, що в Радянському Союзі пропаганда здійснювалася в тому числі через ідеологічно правильний дитячий контент, шкільне виховання і розгалужену систему на кшталт гуртків (гітлерюгенд, жовтенята, піонери).
Ті самі методи можемо побачити і в сучасній Росії: «Юнармія», спеціальні методички з уроків історії та суспільствознавства, всеросійські уроки так званого «патріотичного виховання» про братство народів і гібридний конфлікт, уроки пам’яті, акції з залученням дітей на 9 травня, реконструкції подій, одягання дітей у військову форму, флешмоби з викладенням букв «Z» і «V» з дітей тощо.
Уже спостерігаються спроби здійснення такої ж інформаційної та освітньої політики на територіях України, що були захоплені збройними силами РФ після 24 лютого 2022 року.
Так, самопроголошений глава Криму нещодавно заявив про впровадження на території півострова «таборів перекваліфікації» для українських вчителів з Харківської, Херсонської та Запорізької областей.
Метою мілітаризації з пелюшок, безумовно, є виховання лояльних до влади громадян, не здатних на протест та готових до сліпої самопожертви, участі у війні на заклик лідера. Й останнім часом пропагандистська машина Росії активно взялася за «українське питання». Зокрема, у школах та університетах окупованих Криму та Донбасу поширюються методички з наративом, що росіяни, українці та білоруси – «один народ», але цей народ має саме російські ознаки. А все українське, як ідентичність, прирівнюється до ворожого й отримує ярлик на кшталт «нацистський режим», «бандерівська хунта».
В цьому напрямі російська пропаганда почала робити контент для найменших глядачів. Наприклад, мультфільм «Казка про Ваню та Миколу».
Дітям почали розповідати, що в Україні начебто роками пригнічували російськомовне населення і, як наслідок, Росія вимушена була «рятувати» російськомовних жителів України. Тож ймовірно, цілі пропаганди давно вийшли за рамки толерування існуючого політичного режиму. І саме після вторгнення РФ 24 лютого 2022 почалась агресивна робота із виправдання так званої «спецоперації» РФ проти України серед дітей.
Варто розглянути основні тези російської шкільної методички щодо «українського питання». Проаналізувавши презентації, які російським школярам показують на уроках, можна виокремити такі основні пропагандистські тези.
- «Росія не починала війну»
Із формальної точки зору Росія дійсно не починала війну. Адже її треба оголосити. Принаймні так передбачається ІІІ Гаазькою Конвенцією з 18.10.1907 року «Про відкриття воєнних дій».
Але насправді міжнародний збройний конфлікт з Росією триває ще з лютого 2014 року з моменту окупації Криму.
Офіс Прокурора МКС у 2016 року визнав окупацію міжнародним збройним конфліктом між Україною і Росією.
24 лютого 2022 року розпочався його новий, масштабніший етап, що охопив більшу частину території країни. Намагання Росії підкреслити, що всі попередні роки конфлікт був внутрішнім – безпідставні.
У 2014 році Верховна Рада України ухвалила закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». А на початку 2015 року – постанову «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором».
Також після окупації Криму послідувала міжнародна реакція, яка свідчить про відповідальність Росії як сторони конфлікту. Зокрема, це і резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 68/262 «Територіальна цілісність України» і № 71/205 «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополь, Україна», і резолюції Ради Європи «Про засудження окупації Росією території Криму та санкції проти Росії» та ПАРЄ «Політичні наслідки російської агресії в Україні», рішення Великої палати ЄСПЛ щодо прийнятності справи «Україна проти Росії (щодо Криму)» за № 20958/14 від 14 січня 2021 р., звіти Офісу Прокурора МКС щодо ситуації в Україні і низка інших ухвал.
- «Юридична підстава так званої «спецоперації» – «Договір про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу між Російською Федерацією та Донецькою Народною Республікою».
Цей аргумент є нікчемним з точки зору юриспруденції.
«ДНР» – територія, визнана лише Росією. І жодна країна ООН не визнає цих територій суверенними. Тож і причинно-наслідкові зв’язки тут порушені.
Цей документ не є підставою російської агресії та не може бути виправданням для збройної агресії РФ. Він був укладений, щоб хоч якось легалізувати напад на Україну насамперед в очах власного населення. Крім того, введення будь-яких військ, у тому числі миротворчих, мало б бути санкціоновано Радбезом ООН згідно зі ст.42 глави VII Статуту ООН. Водночас Генасамблея ООН всі ці роки наголошувала, що РФ здійснює незаконні дії на цих територіях.
- «Причина так званої «спецоперації» – «демілітаризація» та «денацифікація» України».
Демілітаризацію іншими словами можна назвати знищенням військового потенціалу країни шляхом збройного нападу. Юридичною мовою це називається злочином агресії.
У Резолюції Генасамблеї ООН 3314 агресія визначається як застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або яким-небудь іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
А «денацифікація», як офіційна мета агресії з боку РФ, взагалі має ознаки геноциду. Адже по суті це заперечення права на існування української нації.
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка була результатом роботи випускників Львівського національного університету, зокрема Лемкіна та Лаутерпахта передбачає покарання не лише за здійснення геноциду, а й за пряме та публічне підбурювання до скоєння геноциду. А кремлівська пропаганда всіх рівнів займається саме таким підбурюванням . Фактично через інструмент освіти РФ вкладає дітям в голови схвалення політики геноциду українців як державної політики.
- «Російські війська діють виключно проти українських військових. Українські військові самі нав’язують вуличні бої».
За час повномасштабної російської агресії загинуло 213 дітей, ще 389 поранені. Знищено або пошкоджено понад 1500 навчальних закладів і більше 310 закладів охорони здоров’я, що є порушенням звичаїв ведення війни.
Масштаб руйнувань цивільної інфраструктури щодня збільшується. Міські бої та невибіркові атаки на об’єкти цивільної й критичної інфраструктури – свідома тактика російських збройних сил.
Про це свідчать тисячі зруйнованих житлових будинків, сотні зруйнованих шкіл і лікарень у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Сумах, Києві, Бородянці, Бучі, Охтирці та інших містах України.
Ще одним свідченням свідомої тактики є перешкоджання евакуації цивільного населення у Маріуполі й Херсоні, обстріли евакуаційних колон на Луганщині, Харківщині та Київщині, влучання «Точкою-У», яка є точною зброєю, у вокзал Краматорська.
Через це цивільне населення опиняється на полі бою. На прикладі Бучі, Харкова, Маріуполя, Чернігова, Волновахи ми бачимо цілеспрямоване знищення цілих міст та їх населення. Це не ліквідація військових об’єктів і в цьому немає ніякої військової необхідності.
Натомість РФ обрала тактику заперечення цих злочинів та списання їх на нібито фейки та постановки зі сторони України. І ця тактика просувається в тому числі дітям через освітній компонент.
Між тим, згідно зі статтею 58 дод. протоколу І до Женевських конвенцій противник має обирати тактику бою, яка сприятиме мінімальним пошкодженням цивільної інфраструктури та нестиме мінімальний ризик населенню.
Державна політика мілітаризації російських дітей
Таким чином, проаналізувавши основні тези російської просвітницької політики щодо «українського питання» для дітей і підлітків, можна дійти до висновку, що вона в спрощеній формі повторює та підсилює основні тези «рупорів Кремля». Ті самі наративи: один народ, притиснення російськомовних людей, рятівна спецоперація.
Фактично – та ж пропаганда ненависті до українців, яких треба «перемогти будь-якою ціною для порятунку російської цивілізації». І це вже не просто патріотичне виховання, а справжня цілеспрямована державна політика мілітаризації дітей та підготовка підростаючого покоління до участі в збройній агресії проти України.
Що є злочином і порушенням міжнародного гуманітарного права, адже Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах наголошує на тому, що держави учасниці повинні забезпечувати неучасть у військових діях дітей.
Сам факт мілітаризації населення є злочинним, адже він готує мільйони мешканців РФ йти воювати чи, щонайменше, толерувати війну проти України.
Особливо це стосується дітей і підлітків, які в силу віку не можуть адекватно оцінити загрози та чинити спротив режиму. Так само цей інструмент може бути швидко застосований й на толерування агресивних дій до Європи, Америки тощо. Крім того, свідома політика мілітаризації освітньої сфери з часом може призвести до масового залучення підлітків у війну, що є міжнародним злочином.
Гюндуз Мамедов, заступник генерального прокурора України (2019–2021 роки), кандидат юридичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.
