«Грязью чавкая жирной да ржавою,
Вязнут лошади по стремена,
Но влекут меня сонной державою,
Что раскисла, опухла от сна».
Владимир Высоцкий
Звідки стільки злості, ненависті і нетерпимості? – Запитую сам себе, перечитуючи публікації та коментарі тих, хто ще недавно закликав пройтися танками по Євромайдану і передавав в'язані шкарпетки бійцям «Беркута», а сьогодні вимагає зупинити антитерористичну операцію на сході України і наполегливо називає трагедію в Одесі «геноцидом».
Чому цей хрип переходить у крик? Чому крик несподівано завершується бійкою? А бійка – стрільбою з ПЗРК? Чому шори такі великі, а коридор рішень щодо виходу з кризи такий вузький?
Занадто довго спали. Занадто солодким був летаргічний сон. Занадто велике роздратування від того, що розбудили. Від того, що реальність дуже сильно суперечить залишкам сну.
Янукович розбудив Львів і Київ. Львів і Київ розбудили Севастополь, Донецьк і Луганськ. Севастополь тут же попросився туди, де все спокійно, і зажадав більше не турбувати. Сімферополь взагалі нічого не зрозумів і, схоже, усвідомлення того, що відбувається, може не прийти ніколи.
Донецьк і Луганськ, протираючи очі, шукають, кому б надавати тумаків за те, що перерваний солодкий сон. Росія ж намагається всіх накрити своєю пропагандистською ковдрою, щоб ненароком її саму ніхто не розбудив.
Цей постмодерністський сон, що бризкає практично з кожного російського телеканалу, видання, блогу й акаунта – про велику країну, якою хочеться пишатися. Частиною якої хочеться бути. Якій благородно служити. Цей сон – про велику місію з порятунку всього людства від світового зла.
Казкова країна складається зі «справжніх людей», які п'ють не п'яніючи, б'ють ворога невтомно і здійснюють геройські вчинки навіть на шляху в булочну.
Тут з пляшок з широким горлом ллється фонтаном кефір, а з трилітрових банок – березовий сік. На вітринах – ковбаса за 2.20 і бородинський хліб марки «такого вже не роблять». Черг немає. Пиво – в бочках. Найкраща відпустка – проведена на дачі за містом. А розмір зарплат і пенсій дозволяє безпробудно подорожувати неосяжними просторами Батьківщини в пошуках розгадки такої загадкової «руської душі».
У цьому сні, так само як і в Валгаллі, кожну годину відбувається Полтавська битва. Кожні півгодини – битва при Бородіно і взяття Парижа. І кожні 15 хвилин – Курська дуга, Сталінградський котел і захоплення Берліна – на вибір.
А перманентна оборона Севастополя зрідка переривається на оборону Москви.
Тут Іван освоює Сибір, Петро прорубує вікно в Європу, а Йосип встановлює периметром рятівний залізний паркан. І потім, злегка розім'явшись, вони рубають один на трьох нескінченний ряд голів «націонал-зрадників».
Катерина в цій дрімоті звільняє від терористів Крим. Микола I – Кавказ. І звільнені кримські татари, німці, чеченці, болгари, корейці, інгуші, балкарці, турки-месхетинці, карачаївці та інші «неблагонадійні народи» з «нескінченною вдячністю за порятунок» занурюються у вагони і виїжджають на ПМЖ в Узбекистан, Казахстан та Сибір.
Тут Володимир Ульянов-Ленін іде місячною дорогою пліч-о-пліч зі св. мч. Миколою II і питає: «Не було ж розстрілу?». І царствений мученик, негативно хитаючи головою, тепло відповідає: «Не було».
Тут білогвардійці, біляві арійські бестії, хвацько січуть більшовиків. Червоні, стиснувши в своїх намозолених долонях трилінійки, б'ють німців. А потім разом вони добивають українських націоналістів-петлюрівців і гренадерів дивізії Ваффен СС «Галичина». При цьому образ ненависного Бандери затуляє образи менш талановитих лиходіїв Батия, обох Лжедимитріїв, Бонапарта і Гітлера.
Апофеозом всього цього дрімучого калейдоскопа стає мрія про колінопреклоніння всього цивілізованого світу біля монументів «непереможній російській зброї » і «безсмертному російському солдатові», які позбавили його від бісів: революціонерів, фашистів, «бендерівців», «правосеків», помаранчевих майдаунів » та, звичайно ж, «піндосів».
Описувати сон можна вічно. І впевнений, якщо б спав і бачив його, точно так само ненавидів би тих, хто змусив би мене прокинутися.
Хто захоче усвідомлювати, що пишатися сьогодні, крім героїчного подвигу прадідів, якому нещодавно виповнився майже сім десятків, і польоту в космос, виконаного Юрієм Гагаріним 53 роки тому, загалом, нічим.
СРСР давно і безповоротно пішов у небуття, економіка - в занепаді, соціальна нерівність зростає, суспільство все більше грузне у вульгарності та невігластві, а держава – у корупції, патроно-клієнталізмі та плутократії. В Україні процвітає олігархія. У Росії – мілітократія.
Хто спросоння погодиться на іншу картину світу, іншу систему координат? Хто підтримає негайне списання настільки звичної, хоч і до кінця прогнилої системи державної влади і корумпованих еліт? Хто зможе адекватно відреагувати на переформатування усталеного укладу життя, що вимагає, зокрема, особистої моральної напруги.
Особливо в ситуації, коли з новою силою нарівні з гайками закручуються платівки з мантрами про великий Союз, де всі люди жили як брати, стабільну Росію, де пенсії й зарплати вищі, і «Російський світ», в якому, як в маминій скриньці, зберігаються «традиційні цінності».
У цій ситуації я б, напевно, теж намагався натягнути на голову ковдру з думкою, що «про проблеми подумаю завтра» або «Росія нам допоможе».
Але не виходить. І дивно жити, спостерігаючи, що у когось це виходить пречудово.
Здається, у Валентини Осеєвої є невелике оповідання для дітей про будування комунізму. Одна дитина хотіла би прокинутися, коли настане комунізм. Інша – дивитись, як його будуватимуть (і критикувати в твіттері, мабуть), а третя – безпосередньо брати участь у цьому будуванні.
Так от, значна частина моїх співвітчизників на півдні і сході країни, я так розумію, просять розбудити їх, коли будування «світлого майбутнього» буде завершене. Або, в іншому випадку, зовсім не будити.
Сергій Костинський, політичний консультант
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Вязнут лошади по стремена,
Но влекут меня сонной державою,
Что раскисла, опухла от сна».
Владимир Высоцкий
Звідки стільки злості, ненависті і нетерпимості? – Запитую сам себе, перечитуючи публікації та коментарі тих, хто ще недавно закликав пройтися танками по Євромайдану і передавав в'язані шкарпетки бійцям «Беркута», а сьогодні вимагає зупинити антитерористичну операцію на сході України і наполегливо називає трагедію в Одесі «геноцидом».
Чому цей хрип переходить у крик? Чому крик несподівано завершується бійкою? А бійка – стрільбою з ПЗРК? Чому шори такі великі, а коридор рішень щодо виходу з кризи такий вузький?
Занадто довго спали. Занадто солодким був летаргічний сон. Занадто велике роздратування від того, що розбудили. Від того, що реальність дуже сильно суперечить залишкам сну.
Янукович розбудив Львів і Київ. Львів і Київ розбудили Севастополь, Донецьк і Луганськ. Севастополь тут же попросився туди, де все спокійно, і зажадав більше не турбувати. Сімферополь взагалі нічого не зрозумів і, схоже, усвідомлення того, що відбувається, може не прийти ніколи.
Донецьк і Луганськ, протираючи очі, шукають, кому б надавати тумаків за те, що перерваний солодкий сон. Росія ж намагається всіх накрити своєю пропагандистською ковдрою, щоб ненароком її саму ніхто не розбудив.
Цей постмодерністський сон, що бризкає практично з кожного російського телеканалу, видання, блогу й акаунта – про велику країну, якою хочеться пишатися. Частиною якої хочеться бути. Якій благородно служити. Цей сон – про велику місію з порятунку всього людства від світового зла.
Казкова країна складається зі «справжніх людей», які п'ють не п'яніючи, б'ють ворога невтомно і здійснюють геройські вчинки навіть на шляху в булочну.
Тут з пляшок з широким горлом ллється фонтаном кефір, а з трилітрових банок – березовий сік. На вітринах – ковбаса за 2.20 і бородинський хліб марки «такого вже не роблять». Черг немає. Пиво – в бочках. Найкраща відпустка – проведена на дачі за містом. А розмір зарплат і пенсій дозволяє безпробудно подорожувати неосяжними просторами Батьківщини в пошуках розгадки такої загадкової «руської душі».
У цьому сні, так само як і в Валгаллі, кожну годину відбувається Полтавська битва. Кожні півгодини – битва при Бородіно і взяття Парижа. І кожні 15 хвилин – Курська дуга, Сталінградський котел і захоплення Берліна – на вибір.
А перманентна оборона Севастополя зрідка переривається на оборону Москви.
Тут Іван освоює Сибір, Петро прорубує вікно в Європу, а Йосип встановлює периметром рятівний залізний паркан. І потім, злегка розім'явшись, вони рубають один на трьох нескінченний ряд голів «націонал-зрадників».
Катерина в цій дрімоті звільняє від терористів Крим. Микола I – Кавказ. І звільнені кримські татари, німці, чеченці, болгари, корейці, інгуші, балкарці, турки-месхетинці, карачаївці та інші «неблагонадійні народи» з «нескінченною вдячністю за порятунок» занурюються у вагони і виїжджають на ПМЖ в Узбекистан, Казахстан та Сибір.
Тут Володимир Ульянов-Ленін іде місячною дорогою пліч-о-пліч зі св. мч. Миколою II і питає: «Не було ж розстрілу?». І царствений мученик, негативно хитаючи головою, тепло відповідає: «Не було».
Тут білогвардійці, біляві арійські бестії, хвацько січуть більшовиків. Червоні, стиснувши в своїх намозолених долонях трилінійки, б'ють німців. А потім разом вони добивають українських націоналістів-петлюрівців і гренадерів дивізії Ваффен СС «Галичина». При цьому образ ненависного Бандери затуляє образи менш талановитих лиходіїв Батия, обох Лжедимитріїв, Бонапарта і Гітлера.
Апофеозом всього цього дрімучого калейдоскопа стає мрія про колінопреклоніння всього цивілізованого світу біля монументів «непереможній російській зброї » і «безсмертному російському солдатові», які позбавили його від бісів: революціонерів, фашистів, «бендерівців», «правосеків», помаранчевих майдаунів » та, звичайно ж, «піндосів».
Описувати сон можна вічно. І впевнений, якщо б спав і бачив його, точно так само ненавидів би тих, хто змусив би мене прокинутися.
Хто захоче усвідомлювати, що пишатися сьогодні, крім героїчного подвигу прадідів, якому нещодавно виповнився майже сім десятків, і польоту в космос, виконаного Юрієм Гагаріним 53 роки тому, загалом, нічим.
СРСР давно і безповоротно пішов у небуття, економіка - в занепаді, соціальна нерівність зростає, суспільство все більше грузне у вульгарності та невігластві, а держава – у корупції, патроно-клієнталізмі та плутократії. В Україні процвітає олігархія. У Росії – мілітократія.
Хто спросоння погодиться на іншу картину світу, іншу систему координат? Хто підтримає негайне списання настільки звичної, хоч і до кінця прогнилої системи державної влади і корумпованих еліт? Хто зможе адекватно відреагувати на переформатування усталеного укладу життя, що вимагає, зокрема, особистої моральної напруги.
Особливо в ситуації, коли з новою силою нарівні з гайками закручуються платівки з мантрами про великий Союз, де всі люди жили як брати, стабільну Росію, де пенсії й зарплати вищі, і «Російський світ», в якому, як в маминій скриньці, зберігаються «традиційні цінності».
У цій ситуації я б, напевно, теж намагався натягнути на голову ковдру з думкою, що «про проблеми подумаю завтра» або «Росія нам допоможе».
Але не виходить. І дивно жити, спостерігаючи, що у когось це виходить пречудово.
Здається, у Валентини Осеєвої є невелике оповідання для дітей про будування комунізму. Одна дитина хотіла би прокинутися, коли настане комунізм. Інша – дивитись, як його будуватимуть (і критикувати в твіттері, мабуть), а третя – безпосередньо брати участь у цьому будуванні.
Так от, значна частина моїх співвітчизників на півдні і сході країни, я так розумію, просять розбудити їх, коли будування «світлого майбутнього» буде завершене. Або, в іншому випадку, зовсім не будити.
Сергій Костинський, політичний консультант
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції