18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Талят Сейдаметов, кримський татарин, народився 23 квітня 1934 року, уродженець міста Бахчисарай Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Сейдамет Османов (1901 р.н.), мати Тензіле Нафєєва (1911 р.н.), я, Талят Сейдаметов, брати Ленур Сейдаметов (1937 р.н.) та Февзі Сейдаметов (1939 р.н.).
На момент депортації сім'я жила в Бахчисараї, на вулиці Радянській, 37. Будинок був на дві сім'ї. У 1941 році батька забрали в армію, він був у винищувальному батальйоні. В армію був мобілізований і дядько, мамин брат Мустафа Нафєєв, він служив у Севастополі, а потім їх відіслали в порт Поті, у 1946 році він приїхав до Узбекистану і знайшов нас. У квітні 1944 року батька забрали в трудову армію в місто Гур'єв, він там помер від голоду.
Мені було 10 років, під час війни навчався в першому класі. Перший клас не закінчив, адже нас 18 травня вислали. Наша сім'я мала будинок, двір, дерева, виноградник, було два барани. Будинок залишився з повним умеблюванням.
Напередодні депортації, точне число не знаю, прийшов підполковник і три солдати. Переписали у всіх прізвища, запитували, чи є зброя, перевіряли під ліжками, через два-три дні знову прийшли, перевірили всіх.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Напередодні в селі проводили перепис населення»18 травня 1944 року на нас з мамою та трьома дітьми, а також моїх співвітчизників насильно виселили з Криму.
О 4 годині ранку прийшли ті ж військові, що перед виселенням, дали 15 хвилин на збори, залишили одного солдата й пішли. Мама не знала, що брати ‒ дітей (двом молодшим було 4 роки і 7 років) чи речі; я взяв одну ковдру, дві подушки та дитячий одяг ‒ так нас і відправили.
Нас завантажили в товарні вагони під конвоєм, вікна були затягнуті колючим дротом, двері наглухо закрили і на малих стоянках не відчиняли
Зібрали нас у дворі команди пожежної охорони, потім під'їхали машини. Нас завантажили в товарні вагони під конвоєм, вікна були затягнуті колючим дротом, двері наглухо закрили і на малих стоянках не відчиняли. На весь маленький вагон нам ‒ на 49 осіб ‒ давали відро баланди і трохи хліба, не було ніякого медобслуговування. На зупинках не встигали набрати води. Хворі були, але ніхто їх не лікував. У кутку вагона пробили дірку для туалету.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Тамара Іслямова ‒ про депортацію 18 травня 1944 рокуПривезли нас до Узбекистану, станція Хілков, місто Беговат (з 1964 року Бекабад ‒ КР). Звідти відіслали до колгоспу імені Молотова. Ми там прожили до листопада місяця. Після прибуття, на другий день нас поселили у хліві без вікон і дверей, в якому вирощували шовкопряда. Нас у цьому хліві було 6-7 сімей, спали на соломі. Ні води, ні палива, ні грубки не було.
На другий день погнали під батогом на безкоштовну роботу ‒ сапали бавовну від сходу до заходу сонця
Бригадири в колгоспі знущалися, поводилися з нами погано, на другий день погнали під батогом на безкоштовну роботу ‒ сапали бавовну від сходу до заходу сонця. Потім ми перебралися на металургійний завод.
Ми три місяці лежали хворі на малярію та дизентерію. Давали крупу, яку не пам'ятаю, джугара (вид сорго ‒ КР) ‒ 1 або 1,5 кілограма, медикаменти ‒ хінін, акрихін ‒ стали давати через місяць. Помирали від голоду та малярії, були випадки, коли помирали сім'ями. Літніх людей, у яких не було нікого з родичів, ховали жінки або узбеки. Хто в чому був, так і ховали.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Від голоду та епідемій померло 90% сімей»На металургійному заводі мама влаштувалася кубовницею (робота кубовниці була пов'язана із забезпеченням водою, зокрема й гарячою, для потреб працівників ‒ КР).
Після смерті батька вона на нервовому ґрунті втратила зір ‒ у неї було розширення зіниць, і мама зовсім не бачила. Її послали в лікарню Ташкентського медичного інституту, там вона пролежала два місяці. Зір у неї відновився на 35%.
Ми залишилися вдома самі, нас хотіли відіслали до дитячого будинку. Я не погодився
Ми залишилися вдома самі, нас хотіли відіслали до дитячого будинку. Я не погодився, потім двох братиків влаштували в цілодобовий дитячий садок. Після того, як мама повернулася з лікарні, вона написала заяву нашому коменданту, щоб нам дозволили переїхати в Самаркандську область, місто Джамбай. Через півтора місяця дали дозвіл переїхати.
У цей момент приїхав мамин брат з фронту і забрав нас у Джамбай. Мама влаштувалася прибиральницею в сільгоспвідділ, я ходив туди колоти дрова, допомагав їй. Сільгоспвідділ виділив нам маленький будиночок, де ми жили.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Ні покарання за скоєне, ні компенсації, ні законів ‒ усе повз нас»За порушення, коли самовільно залишали поселення, якщо зловлять, давали 10 років. Усі, кому виповнилося 16 років, кожен місяць ходили відзначатися (в спецкомендантуру ‒ КР). У 1956 році вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня, згідно з яким з кримських татар та інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але без права на повернення на батьківщину ‒ до Криму.
У 1952 році я влаштувався на роботу в МТС, працював там до 1966 року, потім переїхав до міста Самарканд і влаштувався на автобазу №114, потім її перейменували в автоколону №2522, і там я пропрацював з 1966-го до 2003 року. У 2002 році в Джамбаї померли моя мама Тензіле Нафєєва та братик Февзі Сейдаметов.
У 2003 році ми переїхали до Криму, село Українка Сімферопольського району.
(Спогад від 20 вересня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків