Доступність посилання

ТОП новини

Геннадій Афанасьєв: Тундра з карантину


(Попередній блог ‒ тут)

Відсутність справи занурює душевний стан у морок, немов тяжка ноша падає на плечі й робить життєвий шлях нестерпним. Нудьга схожа на ненаситного кліща, який боляче впивається в шкіру, впорскуючи отруту для тимчасового паралічу, але потім починає висмоктувати всі життєві соки людини. Отруює тіло та розум, калічить і вбиває.

Підвішений стан невизначеності не додає такій непростій ноші легкості, а, навпаки, лягає непідйомним тягарем. У нашому карантинному відділенні накопичилося за тиждень понад двадцять осіб. Більшість складали ті, хто повернувся з туберкульозного диспансеру, раніше вони заразилися, але умудрилися вижити й вилікуватися. Я, як і багато новеньких, спочатку ставився до них насторожено, але потім якось звик.

Усі ми сиділи в одній, обнесеній уздовж периметра ґратами кімнаті. Штучно збудований звіринець служив нам кухнею, телевізійною кімнатою й усім іншим, на що тільки виникне потреба у вільної людини.

Стільців у камері не було, їх заміняли дерев'яні поздовжні лавки, на які багато хто відразу лягав спати. Переїзди, етапи, приймання забрали всі сили, а ходити-бродити в очікуванні невідомості й дива було вже надмірно витратним заняттям. Але вже до вечора кожному з тих, хто впадав у сплячку, були вручені акти про порушення правил внутрішнього розпорядку, з вироком у пару діб штрафного ізолятора. Ласкаво просимо. Звикайте. Тут вам не готель і не будинок відпочинку.

Система намагалася зробити нас слухняними й контрольованими. Саме тому ми продовжували робити все те ж, що й раніше, на зло

Каральна операція миттєво протверезила, привела до тями та змусила задуматися, чи варта примха нашої втоми таких жертв. Ніхто не розумів несправедливості, що відбувалася. Свідомість тонула в глибині абсурдності. Єдине загальне запитання розривало простір. Що ж кримінального й поганого для себе чи суспільства ми зробили? І ми знали відповідь. Система лише намагалася зробити нас слухняними й контрольованими. Саме тому ми продовжували робити все те ж, що й раніше, але вже з принципу, на зло керівництву колонії. Інцидент, що трапився, ‒ це всього лише перша й далеко не остання несправедливість, яка очікує кожного, хто зіткнеться з пенітенціарною системою. Але, незважаючи ні на що, ніхто не має наміру здаватися в цьому поєдинку.

Серед присутніх у карантинному відділенні арештантів був один досить цікавий персонаж. Чукча. Справжній, живий. Прямо з російської тайги. Маленького зросту, з неймовірно вузькими очима, двадцяти семи років, але виглядав на всі сорок. Він був, як загнаний звір, що пройшов побиття та приниження жорстоких слідчих ізоляторів. Але одразу ж викликав посмішку в кожного, як тільки починав говорити, адже не вмів вимовляти більшість букв і слів. Усе життя він прожив у крижаній пустелі, де пас оленів. Ось ми його так і прозвали ‒ Тундра.

Представників його народу залишилося не більше двохсот людей у всьому світі. Тому без докорів сумління про Тундру можна було говорити, як про червонокнижного оленя. Єдине, що було незрозумілим, так це те, як його сюди занесло, а точніше як його зловили в нескінченній тайзі шановні правоохоронні органи.

Історія вийшла напрочуд кумедною. Наш чукча був досить багатим оленярем. У його стаді було понад чотириста п'ятдесят голів, і кожну з них він знав, як то кажуть, в обличчя. Сталося так, що одного разу в Тундри нещадно викрали одного з оленів. Минали роки, а тваринка все не знаходилась. Здавалося б, можна й забути вже про рогатого, але ні. Фатальна зустріч відбулася раптово, коли декілька приїжджих погоничів зупинилися погостювати в нашого оленяра. Чудовим чином він миттєво зміг упізнати свого рідного вихованця серед гігантського стада приїжджих гостей. Не гаючи часу, в жадобі помститися за крадіжку й завдані образи, Тундра вихопив ніж для того, щоб вдарити масивним руків'ям по голові злодюжку. Але тут удача від нього відвернулася, адже коли він замахувався для удару по кривднику, випадково штрикнув того, хто стояв позаду, й ненароком убив. Ось і сів чукча за оленя. Смішно не смішно, але життя...

Він нас дуже веселив, розповідав про свої звичаї та про племінні традиції. Всі історії взяті немов із кам'яного віку, ми не вірили, що таке ще існує, а він усіх переконував. Наприклад, про те, що досі в північних кочових народів дружин купують у батьків за оленів, і чим більше заплатить наречений, тим престижнішим буде вважатися шлюб. Через велике кровозмішення всім заїжджим гостям пропонують на ніч своїх дружин і дочок, щоб хоч як-небудь розбавити кров і дати нове дихання здоровому потомству. Але найбільше шокувало те, що хоч усі ці люди на вигляд і за звичаями були досить дикими, але одночасно далеко не бідними. Оленячий промисел, полювання на ведмедів, виготовлення одягу зі шкір диких тварин, видобуток унікальних делікатесів приносив їм колосальний прибуток. І все було б добре, якби не такий прекрасний сусід, який їм дістався. Росія славиться на весь світ пристрастю до своїх міцних напоїв. Через неймовірну кількість вживання високоградусної рідини народ цієї країни звик і став більш-менш стійким до згубної залежності. Але ось ті, хто ніколи не мав досвіду зі спиртовим продуктом, почали швидко спиватися, що, власне, й сталося з цілим народом Тундри. Це, здавалося, його взагалі не хвилювало. Наш супутник найбільше любив грати в нарди. Виходило в нього це досить кумедно, адже він ніколи не міг втриматися від коментарів щодо дій інших гравців: «Ось тут осибоцьку ти сделаль! Я все замецаю!». Слова, які він так смішно вимовляв на свій лад, валили всіх на підлогу від сміху, а вираз «ви сто будете пить, цай ілі цифір» увійшло в тюремну історію.

Ось, власне, і все: пропаганда, нарди, чукча, чифір та сон із путівкою в ШІЗО... День у день без змін, поки не почнеш тупіти від неробства.

Пропаганда, нарди, чукча, чифір та сон із путівкою в ШІЗО... День у день без змін, поки не почнеш тупіти від неробства

У карантині утримують зазвичай до трьох тижнів, а потім відбувається розподіл у загони. У якийсь момент ув'язнених починають виводити одного за іншим до начальника з безпеки. Ця людина за посадою, звичайно, поступається начальнику виправної установи, але фактично є головним інтриганом і стратегом у всій тюрмі, має свою агентуру всюди. Такі люди не просто виконували свою роботу, вони нею жили. Такий собі диявольський наркотик, де пристрастю виступає придушення та ламання людей. Це була немов шахова партія, де за чорних грали арештанти, а за червоних ‒ оперативний відділ. Справжня війна й баталія, де трапляється все. Не просто ж так за рік мінімум вісім арештантів помирають при загадкових обставинах на території колонії. Тому треба було бути надзвичайно обережним на такій зустрічі.

При виклику розмова, звичайно, ведеться про співпрацю з пропозиціями щасливого життя та прямими погрозами в разі відмови. На таких зустрічах співробітникам установи треба зрозуміти, до якої масті належить цей арештант, із ким із інших ув'язнених за поняттями йому можна жити разом, чи становить він загрозу для режиму. Важливим порядком денним також є питання: чи працюватиме ув'язнений. Потім ухвалюється рішення, кого куди розподілять. До того моменту ми вже знали, під якими номерами знаходяться бараки з ув'язненими, в яких усе нормально з тюремним життям, і знали, де вовняні. В останніх утримують тих, хто вже одного разу порушив тюремний кодекс і тепер розплачується за це, найчастіше такі хлопці роблять ранкові зарядки, стоять на чергуванні, доповідають рапорти, займаються прибиранням, та й усім тим, що звичайному мужику «западло».

Насправді, зарядку робити нікому не лінь, як і прибрати за собою, але не тоді, коли тебе примусово змушують. Усе-таки це справа особиста, займатися спортом чи ні, не маленькі вже.

Очевидним є те, що всі подібні дії ‒ це режимні заходи, націлені на поступове нав'язування контролю й підпорядкування. Спорудження режиму й позбавлення останньої волі, що жевріє всередині зони, оточеної колючим дротом.

У принципі, з «ватниками» в загоні можна жити, не смертельно, але ось навіщо тільки? Сьогодні вони прогнулися тільки на половину перед системою й виконують накази, а завтра прогнуться повністю й із легкістю підставлять будь-кого заради зайвої вертухайської подачки.

Ось із ким не по честі жити, так це з ображеними. Звичайно, було відомо, де утримуються й вони. У такий барак заходити порядному не можна, й у нього існує лише два виходи: або зробити все й потрапити куди завгодно, окрім петушатні, або вигнати всіх постояльців із барака. Звичайно, про всі подібні звичаї знали безпечники і якраз-таки займалися запобіганням подібним інцидентам. Хоча іноді спеціально створювали такі ситуації заради провокацій і знищення блатного руху.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG